Цікавими щодо цього є думки В. Шадрикова, який, розглядаючи проблеми мотивації поведінки, наголошує, що людина лише тоді дотримуватиметься відповідних норм і вимог, коли в цьому буде внутрішня потреба. А оскільки це внутрішня потреба, то й формувати її необхідно, орієнтуючись на бажання та інтереси дитини. Відповідно, педагогіка, зазначає вчений, не може виходити з „обов’язку” як основи виховання, адже сам „обов’язок” є наслідком виховання, заснованого на бажанні [18].

Бібліографічний опис статті:

Грись А. „Я-образ” як психологічний чинник соціальної дезадаптації особистості // Соціальна психологія. - 2005. - № 6 (14). - C.59-67

1. Від народження до 1 року, цей етап пов’язаний з виникненням відчуття свого тіла та виділенням його з оточуючого світу. Цей процес відбувається у контексті діалогу «мати — дитина» і включає різнобічну взаємодію: візуальну, сенсомоторну, слухову та кінетичну. Дії матері спрямовані на задоволення потреб та підтримання стану дитини. Важливо, щоб мати добре розуміла, чого саме хоче немовля. І не годувала його тоді, коли воно хоче, щоб його погойдали, та не гойдала тоді, коли воно хоче їсти. Також мати повинна бути впевнена у своїх діях, у тому, що вона робить.

Віннікот запитує: «Що бачить дитина, коли дивиться в обличчя матері?» «Звичайно, — припускає він, — те, що бачить дитина, — це вона сама» … гордість та щастя, відображаючись на обличчі матері, формують базисне відчуття доброго стану та безпеки. Ця взаємодія та ментальні враження дитини про межі свого тіла та легкість управління ним (координація очі-руки-рот, перевороти, тощо) приводить до того, що малюк збирає надійну схему тіла, яка є основою примітивного відчуття себе. Вона оформлена в більшості у приємні тона і на фундаменті якої дитина буде будувати почуття любові до себе та впевненості у собі.

Уявлення про тіло та цікавість до нього залишаються центральними аспектами переживання «Я» на все життя. Хвороби, медичні та хірургічні втручання, ріст тіла, його зміни — все це викликає ряд свідомих та несвідомих фантазій, хвилювань відносно тіла і може впливати на неадекватність у поведінці. До того ж самооцінка (більш пізнє утворення) частково залежить від того, відповідає чи ні усвідомлений образ тіла бажаному образу.

2. Від року до трьох відбуваються такі зміни: малюк починає ходити, розвивається мовлення, дитина усвідомлює себе як об’єктивну істоту (вочевидь, бачучи себе в зеркалі, малюк розуміє, що то є він), може описати свої відчуття.

У цьому віці діти починаютьсприймати себе як окрему істоту. Вони вже мають уявлення про відсутніх зараз вагомих постатей та події. Поява вербальних навичок та здатність сумніватися у намірах та бажаннях дорослих, які відрізняються від бажань самої дитини, приводить спочатку до конфлікту розвитку, про який мова йшла вище (криза 3-х років). Дитина змушена знаходити компроміс між бажанням самостійності та незалежності та бажанням приємної міжособової взаємодії з батьками. Незадоволена вимушеними обмеженнями, дитина починає усвідомлювати свою залежність від любові та підтримки матері. Сильна амбівалентність у почуттях приводить дитину до сумнівів відносно можливості інтегрувати «хороші» та «погані» уявлення про себе. Вирішення цієї задачі багато в чому залежить від позиції батьків, яка проявляється як у здатності до співчуття, так і у здатності досить чітко окреслити заборони, вимоги та мінімальні стандарти. Спостерігаючи за емоційними реакціями батьків, дитина визначає, яка поведінка схвалюється, а яка — ні. Коли дитина починає інтерналізувати правила взаємовідносин (вони привласнюються і стають внутрішніми правилами), то вона узагальнює та об’єднує всі ці почуття. Коли у батьків та близьких немає єдності в оцінці тих чи інших дій дитини, коли мама сама поводить себе як вередлива дитина, то це приводить до порушення соціальної адаптації (конфліктів, істерик, маніпулювань, агресивних проявів з боку дитини тощо).

Позиція батьків необхідна для підтримки інтегруючого позитивного почуття власного «Я», яке формується наприкінці даного періоду. Почуття власного «Я» пов’язане з відчуттям себе як окремого та інакового.

3. Протягом наступної стадії (3—6 років) почуття власного «Я» розширюється. Відбувається процес ідентифікації з батьками тієї ж статі. Диференційований по статі та нарцисично оцінений образ тіла служить позитивним джерелом самооцінки. В свою чергу позитивна самооцінка служить основою впевненості в собі, незалежності, самостійності.

У цей період дитина розшиює розуміння від «хто вона» до «яка вона».

4. Від 6 до 11 років розширення соціального життя вносить істотний вклад у почуття власного «Я». Зміцнюється почуття відповідальності за себе, відбувається подальша інтерналізація правил, норм, стандартів.

Дитина починає розуміти, що хоча б інколи вона може помилятися.

5. Біологічні зміни, нестійкість настрою, ускладнення сімейних та соціальних стосунків, а також нова відповідальність, характерні для наступного періоду, — все це сприяє розвитку почуття власного «Я».

У підлітковому віці нестабільність самооцінки пов’язана з тим, що захоплення або сум і самотність наступають при прий-

нятті чи нехтуванні другом або референтною групою.

Вдале завершення підліткового та юнацького періодів включає в себе відношення до тілесних змін, які відбуваються у цьому віці, емоційні переживання; усвідомлення своїх якостей та досвід соціальних відносин. Все це приводить до формування «Я-концепції». «Я-концепція» — стійка, частково усвідомлена система уявлень людини про себе, яка переживається як неповторна та на основі якої особа будує свою взаємодію із світом, іншими людьми і відноситься до себе. На думку Е. Еріксона, в цей період формується почуття ідентичності, яке виражається у відчутті стабільності та неперервності власного «Я»,