Самопізнання особистості, як і свідомість у цілому, виникає в ході історичного розвитку людини і проходить через ряд ступенів, етапів свого розвитку.

Кожному з власних спостережень відомо, наприклад, що дитина протягом перших років свого життя називає себе не займеником “я”, а ім’ям, тобто так, як до неї звертаються оточуючі. І тільки згодом в процесі розвитку ігрової діяльності, в процесі спілкування з іншими дітьми та дорослими, в міру зростання самостійності дитина починає усвідомлювати себе, своє “я”.

Пізнаючи своє “я”, дитина, як правило, звертається до порівняння себе з іншими людьми. Придивляючись до інших, порівнюючи себе з ними, вона помічає в собі те, що спочатку помічає в інших, і тільки цим шляхом приходить до усвідомлення якостей своїх вчинків та дій, результатів своєї діяльності, вчиться розуміти свої можливості, визначати своє місце в колективі.

Результати психологічних досліджень свідчать про те, що початкова оцінка дитиною власних якостей, вчинків, наслідків діяльності є простим відображенням тієї оцінки, яку дають цій діяльності, цим якостям та вчинкам вихователі, вчителі, батьки. Цей етап розвитку самооцінки дослідники вважають “передсамо-оцінкою”. Процес же формування справжньої самооцінки включає в себе два періоди. На першому з них самооцінці піддаються зовнішні дії, на другому до сфери самооцінки дитини включається її внутрішній стан і власні якості.

Під впливом педагогічних оцінок у дітей створюється певне ставлення до своєї діяльності, до самих себе, формується самооцінка. Але спочатку вона залежить, як ми вже зазначили, від оцінювання їх дорослими, а вже пізніше діти виявляють у цьому відношенні більшу самостійність.

Важливим джерелом розвитку усвідомлення дитиною своєї поведінки є також її оцінка оточуючими. Чимале значення в цьому має характеристика діяльності та якостей особистості. На думку Л.І. Божович, громадська оцінка виконує подвійну роль у формуванні самосвідомості дитини. “По-перше, будучи критерієм відповідності її поведінки вимогам оточуючих, вона начебто вказує дитині на характер її стосунків з навколишнім середовищем і тим самим визначає і її емоційне благополуччя, і її поведінку, і її ставлення до себе як до суб’єкту поведінки.

По-друге, оцінка інших допомагає дитині відокремити ту чи іншу якість від конкретних видів поведінки та діяльності і зробити її предметом усвідомлення та оцінки самої дитини. Функція такої оцінки у формуванні самосвідомості дитини визначає її велике педагогічне значення [1, 291].

Згідно з здумками В.С. Мерліна, “… в усвідомленні цінності своїх дій, а тим самим і властивостей особистості велику роль відіграє оцінка колективу, соціальна оцінка. Чим повніша та різноманітніша соціальна оцінка, тим глибше вона усвідомлюється самою дитиною, тим більшу роль вона відіграє у формуванні особистості” [4, 52].

Дослідники психології дитячої самосвідомості вважають, що розвиток психічних функцій (інтелектуальних, вольових, емоційних) у кінці дошкільного віку підіймає самосвідомість дитини на такий рівень, при якому стає можливим поява власної, досить стійкої самооцінки, яка більш або менш об’єктивно відображає реальний стан розвитку дитини. Зміст самоусвідомлення дитини в цей період складається з усвідомлення практичних умінь, вчинків, властивостей, які вона виявляє в собі, співвідносячи свої вчинки з вимогами дорослих.

Більш складним за змістом є внутрішньоособистісний конфлікт, пов’язаний з побудовою підлітком “Я-концепції”, пошуком відповідей на питання “Хто Я?”, “Який Я?”, “Для чого Я живу?” і т.п. Як відомо, постановка подібних питань властива багатьом підліткам. Критичний стан виникає у випадку, коли підліток не може знайти відповідей, які б його задовольняли, коли пошук відповідей на ці питання стає центральним переживанням особистості, фіксується в її емоційно-значущій сфері, а повсякденні проблеми переживаються як менш істотні. Тенденція розвитку критичного стану полягає у відкритті підлітком несумісності між своєю ідеальною “Я-концепцією” (складеною відповідно до уявлень про призначення людини, про тих людей, які обрані як ідеал) і оцінкою реальної ситуації (своєї життєдіяльності, повсякденності, своїх схильностей, здібностей і можливостей), що призводить до глибоких переживань із приводу своєї незначущості, усвідомлення неможливості реалізувати створене ідеальне “Я”, породжує постійну емоційну напруженість. Переживання підлітка супроводжуються втратою самоповаги, зниженням активності, погіршенням стосунків із учителями, батьками, однолітками. Подібний внутрішній процес можна кваліфікувати і як кризу, тому що підліток переживає втрату сенсу життя: його вже не приваблює власне майбутнє, перспектива свого призначення і ролі в суспільстві; він знецінює свій ідеал і все, що його оточує.