Індивідуальна суб'єктивність.

Адлер вважав, що поведінка завжди залежить від думки людей про себе і про оточення, в яке вони повинні вписатися. Люди живуть у створеному ними самими світі, у відповідності із створеною ними "схемою апперцепції". Адлер доводив, що люди є мотивовані фіктивними цілями особистими думками про теперішні і майбутні події, які регулюють їх поведінкою, наприклад — людина може у своєму житті керуватися кредо "чесність — найкраща політика", або "кожен, за себе", або впевненістю в тому, що у потойбічному житті добропорядність буде винагороджена. Адлер вважав, що люди поводяться відповідно до цих переконань, незалежно від того, чи вони реальні чи ні.

У адлерівській схемі поведінка чітко відображає індивідуальне суб'єктивне сприйняття реальності.

На основі цих принципів Адлер розробив свою теоретичну концепцію індивідуальної психології. Він був переконаний, що головною метою теорії особистості — служити економним і корисним орієнтиром для терапевтів, та й для будь-якої людини на шляху до змін в бік психологічно більш здорової поведінки. На відміну від Фройда, Адлер свою теорію вважав економною тому, що н її основі лежить обмежена кількість концептуальних засад та принципів, всього сім:

почуття неповноцінності і компенсація;

прагнення до переваги над іншими;

стиль життя;

соціальний інтерес;

творче "Я";

порядок народження;

фікційний фіналізм.

Почуття неповноцінності

З самого початку своєї діяльності Адлер помітив закономірність: у кожного індивіда одні органи слабші за інші, і це робить його сприйнятливим до хворіб та ушкоджень саме цих органів, або тих, які були менш розвинені або слабше функціонували. Він також помітив, що люди з вираженою органічною слабкістю або дефектом часто намагаються компенсувати ці дефекти шляхом тренувань та вправ. "Майже у всіх видатних людей ми знаходимо дефект якогось органу. Складається думка, що вони дуже страждали, але боролися і подолали свої труднощі: Демосфен, який заїкався в дитинстві, став одним з найвидатніших у світі ораторів, Теодор Рузвельт, слабкий та хворобливий в дитинстві, набув зразкової фізичної форми в зрілі роки тощо. Таким чином, неповноцінність органу може приводити до вражаючих досягнень. Одночасно вона може стати причиною розвитку почуття власної неповноцінності, якщо зусилля, спрямовані на компенсацію дефекту органу не дають бажаного результату. Ідея згідно з якою організм намагається компенсувати свою слабкість не є новою. Лікарям давно відомо, якщо не функціонує, наприклад, одна нирка, інша бере на себе навантаження і виконує подвійну роботу. Заслугою Адлера був той факт, що він вказав на те, що процес компенсації має місце не лише у фізіології, але й у психічній сфері: люди намагаються не тільки компенсувати недостатність органу, але у них з'являється також суб’єктивне почуття неповноцінності, яке розвивається з відчуття власного психічного чи соціального безсилля.

Адлер вважав, що комплекс неповноцінності починає розвиватися в дитинстві. Людина стає на шлях тривалої боротьби за досягнення переваги над оточенням, а також прагнення досконалості та бездоганності. Дане почуття властиве кожному, проте, у деяких людей воно стає надмірним. результаті з'являється комплекс неповноцінності — перебільшене почуття, власної слабості і меншевартості.

Адлер вирізняв три види страждань, які сприяють розвитку комплексу неповноцінності:

неповноцінність органів

надмірна опіка

неувага з боку батьків.

Проте, під впливом почуття неповноцінності, у індивіда може з'явитися гіперкомпенсація, і таким чином почне розвиватися комплекс переваги. Цей комплекс виражається в тенденції перебільшувати свої фізичні, інтелектуальні та соціальні здібності.

Засіб гіперкомпенсації являє собою перебільшення здорового прагнення подолати постійне почуття неповноцінності. Відповідно, людина, які властиве почуття комплексу переваги, виглядає хвалькуватим, гонористим, егоцентричним і саркастичним. Створюється враження, що така людина не. є здатною прийняти себе (тобто вона низької думки про себе), що вона може відчувати свою значущість лише тоді, коли садить в калошу іншого»

Прагнення переваги,

У своїй ранній діяльності Адлер був певен, що рушійною силою, яка керує людською поведінкою є агресивність. Пізніше він відмовився від ідеї агресивності на користь "прагнення до влади". В цій концепції слабкість прирівнювалась до фемінності, а сила — до маскулінності. Це був час, коли Адлер висунув свою ідею "маскулінного протесту" — форми гіперкомпенсації, яку обидві статі використовують в намаганні витіснити почуття меншевартості та неповноцінності, пізніше Адлер відмовився і від цієї теорії, вважаючи її недостатньою для пояснення мотивації поведінки у звичайних, нормальних людей.

В результаті він висунув думку, що люди керуються прагненням переваги, таким чином у його судженнях щодо кінцевої мети людського життя було три різних етапи: бути агресивним, бути могутнім, бути недосяжним.

в останні роки життя Адлер прийшов до висновку, що прагнення переваги є фундаментальним законом людського життя. Це — щось таке, без чого людське життя не можливо уявити. Це велика потреба «піднестись над» від мінуса до плюса, від недосконалості до досконалості, від нездатності до здатності, сміливо зустрітися лицем в лице з життєвими проблемами розвинена у всіх людей. Він розглядав прагнення переваги головним мотивом у своїй теорії і був переконаний, що прагнення переваги є вродженим, і ми ніколи не зможемо його