У європейській культурі образ Магомета був спочатку об'єктом різних нападок і обвинувачень у підступництві, жорстокості, любострасті, виникали і чарівні легенди, що притягали християнських завойовників, як, наприклад, про висячий у повітрі труні Магомета. Вигадливим образом він ставав часом об'єктом таємного поклоніння, наприклад у тамплієрів. Просвітителі вважали Магомета ошуканцем, що використовував релігію з метою власного благополуччя. Вчені і публіцисти Європи бачили в Магометі і революціонера, і реформатора, і полум'яного політичного вождя, і натхненного пророка, і учня іудейських рабинів чи християнських ченців, і великого політика і т.д. Успіх ісламу як релігії і як соціальної системи був забезпечений і об'єктивними і суб'єктивними факторами. У ряді останніх одне з ведучих місць займає особистість Магомета, натхненного оратора, проповідника, відданого своїй справі віровчителя, розумного і гнучкого політика, що вмів з'єднувати ідеал з реальностями життя, вірність традиції з рішучими нововведеннями, принциповістю із гнучкістю, “демократизм” з єдиновладдям, м'якість із суворістю і рішучістю.

Реальні результати діяльності Магомета і той образ пророка і правителя, основу для який він створив своїм життям, визначають значення ролі й особистості Магомета в середньовічній історії Сходу і Заходу.

Розділ 4

Загальна характеристика мусульманського права. ( Шаріат)

Шаріат (мусульманське право) органічно пов'язане з ісламом, його навчанням. Відповідно до юридичної енциклопедії "Шаріат - звід релігійних і правових норм, складений на основі Корана і Сунни (священних мусульманських переказів), що містить норми державного, спадкоємного, карного і брачно-сімейного права"

Іншими словами, шаріат - це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з його релігійно-містичними уявами. Іслам розглядає правові встановлення як частку божественного єдиного закону і порядку. Звідси велінням і заборонам, що складають норми шаріату, також приписується божественне значення.

Шаріат розвивався як строго конфесіональне право. Особливо спочатку шаріат у цілому і його доктринально-нормативна частині (фікх) увібрали в себе не тільки правові встановлення, але і релігійну догматику і мораль. У результаті норми шаріату (правила, розпорядження), з одного боку, регулювали суспільні ("людські") відносини, а з іншого боку - визначали відносини мусульман з Аллахом (ібадат). Введення в шаріат божественного проведіння і релігійно-морального початку, знайшло своє відображення у своєрідності праворозуміння, а також оцінці правомірної і неправомірної поведінки. Так, тісний зв'язок права з теологією ісламу знайшов своє вираження у встановленні в шаріаті чотирьох видів дій мусульманина, яким надавався рівною мірою правовий і морально-релігійний зміст:

- обов'язкові,

- що рекомендуються,

- дозволені,

- заборонені і підмети покарання.

Визнання божественного приречення в шаріаті з неминучістю породила і велику значимість питання про волю волі мусульманина і її меж. Релігійно-філософські школи, що зіштовхнулися по цьому приводі, зайняли різну позицію. Так, одна з цих шкіл (джабарити) взагалі заперечувала волю волі людини.

Для шаріату не до прав мусульманина, а до його обов'язків стосовно Аллаха. Норми, що містять також обов'язки, визначили все життя правовірного мусульманина (щоденне здійснення молитви, дотримання посади і правил поховання і т.д.). Не випадково особливістю норм, що складають шаріат, є те, що вони застосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами. Ранньому ісламу і шаріату були притаманні норми, що зходять ще до общинного ладу, що містять елементи колективізму, милосердя, турботи про калік. Але в шаріаті знайшли своє відображення і представлення про безсилля людини перед Богом, про споглядальність, що звідси випливає, і покірності. У Корані особливо підкреслювалася необхідність для мусульманина виявляти терпіння і смиренність: "Терпіння, адже Аллах з терплячими" (8.48). У такий же спосіб у шаріаті закріплювався обов'язок мусульманина підкорятися халіфу і державній владі: "Коріться Аллаху і коріться посланнику і власникам влади серед вас" (4.62).

Однієї з характерних рис середньовічного мусульманського права була його цілісність. Разом із уявою про єдиного бога - Аллаха - затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний порядок. Мусульманське право на перший план висувало не територіальний, а конфесіональний принцип. Мусульманин, знаходячись у будь-якій іншій країні, повинний був дотримувати шаріату, зберегти вірність ісламу. Поступово з поширенням ісламу і перетворенням його в одну з основних релігій світу шаріат став своєрідною світовою системою права.

Як конфесіональне право шаріат відрізнявся від канонічного права в країнах Європи в тім відношенні, що він регулював не строго обкреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступав у якості всеохоплюючої і всеосяжної нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді країн Азії й Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, поширили свої дії на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату спричинило за собою й усе більший прояв у ньому місцевих особливостей і розходжень при тлумаченні окремих правових інститутів. Так, згодом із затвердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином відбувся розкол у шаріаті, де поряд з ортодоксальним напрямком (суннізм) виник і інший напрямок - шиїзм.

Розділ 5

Джерела мусульманського права.

Шаріат відрізняє множинність джерел, на розгляді яких коротко зупинюся.

5.1.Коран

Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран (від араб. "ал-куран" - "читання вголос", "повчання") - священна