Якісно новий етап в історії Ісламу - друга половина XX століття.

Звільнення мусульманських народів від колоніальної залежності, створення світової системи соціалізму, поглиблення кризових явищ у капіталістичному світі поставили принципово нові проблеми перед представниками мусульманської суспільної думки. Це відбилося насамперед у широко розгорнутій боротьбі навколо проблеми вибору шляху розвитку країнами, що звільнилися, у ході якої з'являються численні концепції так називаного “третього шляху”, відмінного як від капіталістичного, так і від соціалістичного. Апелюючи до традиційних цінностей Ісламу, мусульманські суспільні діячі (як релігійні, так і світські) висувають тезу про ісламський шлях розвитку як про єдино прийнятний для країн поширення Ісламу. На його основі створюються концепції “ісламської держави”, “ісламського правління”, ісламської економіки”, “ісламського соціалізму” і т.д., що нерідко істотно відрізняються друг від друга в трактуваннях тих чи інших питань, але маючі загальну соціальну природу - буржуазну або дрібнобуржуазну.

Концепції “ісламської держави” мають на увазі втілення в сучасних умовах традиційної ісламської моделі політичної організації суспільства, у якому в тій чи іншій формі сполучалася світська і духовна влада (при визнанні Аллаха як єдине джерело влади), здійснювалися би принципи справедливого розподілу доходів, регулювання економіки відповідно до запропонованого шаріату і т.д. У цілому ці концепції являють собою модернізацію політичної і соціально-економічної доктрин класичного Ісламу з урахуванням специфіки розвитку конкретної країни. Заходу щодо їхньої реалізації і пропаганди, що носять назву “ісламізації”, здійснюються як “зверху” - шляхом законодавчого введення тих чи інших норм (наприклад, у Пакистані - введення ушра і заходу, ісламізація банківської системи, в Ірані - проголошення “ісламського правління”), так і “знизу” - у результаті тиску релігійно-політичних організацій, серед яких найбільшу активність у цьому напрямку виявляють “Брати-мусульмани”. Під “ісламізацією” мається на увазі і процес розширення числа послідовників Ісламу, що відбуває в ряді країн Азії й Африки (насамперед у регіоні до півдня від Сахари), що нерідко штучно стимулюється активною діяльністю численних місіонерських ісламських центрів, створюваних переважно на кошти нафтовидобувних держав Аравії.

Сучасний Іслам - друга по чисельності послідовників (після християнства) світова релігія. По приблизних звітах, загальна чисельність мусульман на земній кулі досягає 800 мільйонів чоловік (близько 90% з них суніти), з яких більш двох третин живе в закордонній Азії, складаючи понад 20% населення цієї частини планети, майже 30%- в Африці (49% населення континенту). З більш ніж 120 країн світу, у яких існують мусульманські громади, у 35 -мусульмани складають велику частину населення - понад 80% населення у всіх країнах Північної Африки, Західної Азії (за винятком Кіпру, Лівану, Ізраїлю), у Сенегалу, Гамбії, Нігеру, Сомалі, Афганістану, Пакистану, Бангладеш, Індонезії і деяких інших; у ряді країн послідовників Ісламу нараховується від половини до 80% жителів (Гвінея, Малі, Ліван, Чад, Судан), у Малайзії і Нігерії - майже половина, у деяких країнах вони складають впливову меншість (Гвінея-Бісау, Камерун, Буркина Фасо, С’єрра-Леоне й ін.). Найбільш великим по абсолютній чисельності мусульманські громади - в Індонезії, Індії, Пакистані і Бангладеш; значне число мусульман проживає в Китаї, Таїланді, Ефіопії, Танзанії, на Кіпрі, у деяких країнах Європи (Югославія, Албанія, Великобританія, ФРН, Франція й ін.), Америки (США, Канада, Аргентина, Бразилія, Гайана, Суринам, Тринідад і Тобаго), в Астралії, на островах Фіджі.

У 28 афро-азіатських державах Іслам визнаний державною (чи офіційною) релігією, Це Єгипет, Кувейт, Саудівська Аравія, Іран, Пакистан і ін. У деяких країнах слово “ісламський” включено в їхню офіційну назву: Ісламська Республіка Іран, Ісламська Республіка Пакистан, Ісламська Республіка Мавританія та ін.

У багатьох країнах поширення Ісламу діють мусульманські партії, що грають нерідко важливу роль в політиці, наприклад Партія ісламської республіки в Ірані, Партія єдності і розвитку в Індонезії, Панмалайська ісламська партія в Малайзії, Джамаат-и ісламі в Індії і Пакистані.

У ряді країн поширені релігійно-політичні організації (у тому числі і знаходяться поза законом, наприклад “Брати-мусульмани”, Партія ісламського звільнення й ін.), функціонують численні релігійні навчальні заклади (коранічні школи, мадраса, мусульманські університети), ісламські суспільства, місіонерські організації, комерційні підприємства (ісламські банки, страхові компанії).

Продовжує зберігатися система мусульманського судочинства. В другій половині 70-х - початку 80-х років робилися спроби відродження деяких норм шаріату, раніше скасованих на практиці: таке, наприклад, введення визначених мусульманським правом тілесних покарань за карні злочини в Пакистані, Судані (при президенті Дж. Німейрі), аравійських монархіях.

Наприкінці 70-х - початку 80-х років визначну роль у міжнародних справах стали грати міжнародні мусульманські організації, що діють як на урядовому, так і на неурядовому рівні. Найбільш значна з них - Організація Ісламської Конференції – ОІК - (Муназзамат ал-му'тамар ал-ісламі), створена в 1969 році яка об'єднує 44 афро-азіатські держави, а також Організацію звільнення Палестини. Мусульманські країни представлені в ній головами держав і урядів. Свою діяльність, спрямовану на здійснення ісламської солідарності, ОІК проводить через Генеральний секретаріат зі штаб-квартирою в Джидді і цілий ряд спеціалізованих організацій (Ісламський банк розвитку, Ісламське агентство новин, Ісламська організація по освіті , науці і культурі, Ісламський фонд розвитку й ін.). Для діяльності ОІК характерна подвійність політичних рішень: