Дійсний розкол в ісламі відбувся трохи пізніше і був зв'язаний з появою на політичній арені партії, що проголосила вимога повернення влади в родину пророка. Після убивства Алі (661 р.), його сподвижники (по-арабски аш-шиа, звідси – “шиїти”) рахували, що влада повинна перейти в спадщину до його синів – Хасану і Хусайну, Муавію же вони вважали узурпатором. Але Муавія відкупився від Хасану, що аж ніяк не був по своїх особистих якостях гарним претендентом на роль щирого-мусульманського лідера. Він прославився частим розірванням шлюбів, був недорікуватий і ще при житті батька завдавало шкоди своїм поводженням репутації будинку пророка. Хасан одержав від Муавии 5 млн. дирхемів і постійний доход з одного з іранських округів, після чого привселюдно оголосив у мечеті Куфи, що він відмовляється від халіфату, і виїхав у Медину, де жила як приватна особа. Героєм шиїтів було призначено стать його молодшому брату Хусайну.

У мусульманських священних містах не вщухала схована опозиція Омейядам. Після перенесення столиці в Дамаск сподвижники і нащадки роду Мухаммада виявилися викинутими на периферію політичний життя. Ще залишалися в живих ансарі і мухаджирі, не маючи інших занять, віддавалися молитвам і збиранню матеріалів про життя пророка. Ці люди вважали, що саме вони повинні служити зразком і хоронителями щирого благочестя, чистого ісламу. Вони вважали себе незаслужено обійденими. Життя Омейядів, що швидко засвоїли в Сирії звички і пороки високої візантійської цивілізації, здавалася їм сумнівно мусульманської. Коли ж Муавія, незадовго до своєї смерті домігся того, щоб його спадкоємцем був оголошений його син Йазід, це відкрите твердження спадкування верховної влади обурило мединську опозицію. Вступивши на престол, Йазід став жити як багатий византієць: він любив полювання, музику, вино, розкіш, міський комфорт і про бедуїнів і пустелю згадував тільки під час чергової епідемії чуми (практика показувала, що в прожареній сонцем пустелі чума не пробиралася, тому туди їхали на час карантину). Глухе ремство мединців вилилося у відкрите протистояння халіфу.

3. Виникнення сунізму і шиїзму

Хасан до цього часу вмер. У місті Куфі – традиційному центрі шиїзму – знайшлися люди, що оголосили, що його наступний по старшинству нащадок Алі – Хусайн – став третім шиїтським імамом і він повинний прибути в Куфу, щоб очолити повстання у свою користь. Хусайн відправляється в Куфу, виславши уперед свого двоюрідного брата Мусліма. Однак виступ куфійців було подавлено в самому зародку, а Слинимо схоплений і повішений. Звістка про його загибель застало Хусайна в шляху. Незважаючи на домовленості повернутися, Хусайн продовжив шлях назустріч своєї загибелі. Поріділий загін Хусайна (40 піших і 32 вершника) був зустріті чотирьохтисячним загоном куфійського намісника в місці за назвою Кербела. 10 жовтня (10 мухаррама) 680 року вони прийняли нерівний бій. Хусайн упав у бою, одержавши десятки колотих і рубаних раней, його люди були перебиті. Голову Хусайна відправили в Дамаск халіфу, Йазід виявив вдаваний “жаль” про те, що трапилося.

Трагедія в Кербелі зробила важке враження на сучасників. Про тих пір Хусайн вважається “головою мучеників”, день його загибелі 10 мухаррама відзначається як день уболівань. Посада в перші десять днів мухаррама (ашура) – жалобні дні для всіх шиїтів. Інакше ці церемонії називають Шахсей-Захсей – несамовиті фанатики під час жалобних процесій б'ють себе кулаками в груди, наносять рані ланцюгами і кинджалами, викликуючи: “Шах Хусейн! Вах Хусейн!” Загибель Хусайна сприяла релігійному і політичному об'єднанню прихильників роду Алі. Шиїти додали його образу містичний характер, зв'язали з його ім'ям здійснення чудес і гасло “Помста за кров Хусайна!” став символом шиїтського руху. З цього часу іслам розколюється на два напрямки – сунізм і шиїзм.

4. Особливості протистояння сунізму і шиїзму

Поступово цей розкол вийшов за рамки звичайного династійного конфлікту. Люди, що ведуть боротьбу за повернення верховної влади в рід Пророка, тобто до нащадків Алі, почали звеличувати покійного Алі і його синів, доходячи до обожнювання Алі. У противагу Сунне, сформованої Омейядами, шиїти створюють свій Священний переказ про життя Пророка – Ахбар, де особлива роль приділяється Алі, чия фігура інший раз закриває фігуру Пророка. Велика частина хадисів Ахбара і Сунни збігаються, але є і такі, що визнаються тільки чи шиїтами тільки їх супротивниками – сунітами. Шиїти, наприклад, передають таке висловлення Аллаха, звернене до Мухаммеда: “Якби ні ти, я не створив би небес, але якби ні Алі, я не створив би тебе”. У стандартний Коран Османа шиїти додають суру “Два світила”, де зіставляються Мухаммад і Алі. Затверджують навіть, що архангел Джибріл був посланий Аллахом до Алі, але переплутав і з'явився до Мухаммеду, тому що вони були дуже схожі.

Поступово в догматику шиїзму сформувалося представлення про божественність імамату – благословенності, що передається в спадщину нащадкам Алі. Святі імами шиїтів грають зовсім специфічну роль, це зовсім не те ж саме, що просто імамі-предстоятелі в сунітів. Шиїти представляють своїх імамів носіями божественної субстанції. Цей “божественне світло” вселяється в нащадків Алі, роблячи їх непогрішними і даруючи виключне право на верховну владу. Вони мають таємне знання релігії і їхнього судження – істина в останній інстанції, тому імам не може