5. Розколи в шиїтському русі

Але в шиїтському русі ніколи не було єдності. Шиїтський іслам дав більше сект, чим сунітський. Розбіжності в основному зводилися до тому, хто саме з нащадків Алі має право на імамат і скільки усього існує святих імамів. Першою помітною сектою були прихильники онука Хусайна – Зайда, по імені якого вони були названі зайдитами, чи по рахунку імамів – п’ятирічниками. Зайд Ібн Алі був братом 5-го шиїтського імама Мухаммада ал-бакіра. Незадоволені пасивністю ал-бакіра шиїти згрупувалися навколо енергійного Зайда, що возглавили антиомейядський заколот у Куфе в 739 р. Через десять місяців повстання було подавлено, сам Зайд, разом зі своїми нечисленними прихильниками, загинув у бої 6 січня 740 р. Тіло його було розп'ято на хресті в Куфе, а відрубана голова відіслана в Дамаск халіфу Хишаму, так що Зайд практично повторив долю свого діда, підтвердивши віру шиїтів у те, що їхні імами від народження приречені на мученицьку загибель.

Після його загибелі, зайдити продовжували виявляти велику політичну активність, вважаючи, що об'єктивним показником гідності претендента на імамат є його готовність зі зброєю в руках домагатися верховної влади. В області догматики зайдити досить близькі до суннитам: визнаючи, що імам повинний бути з роду Алі Ібн Абу Талиба, вони все-таки заперечують божественну природу імамату, не проклинають перших трьох халіфів. Зайдити не вірять у “схованого імама” (див. нижче), відкидають практику “розсудливого скривания віри” (такийя). Вони сприйняли в хариджитов принцип “доводити віру справами”, а в мутазилитов – ідею про волю волі. У 864 р. вони утворили на півночі Ірану теократична держава з алидами на чолі. Ця держава проіснувала біля трьохсот років. У 901 р. зайдити захопили влада в Ємену, де їхня династія правила дотепер.

Але самий великий розкол у середовищі шиїтів відбувся в середині. VIII в., коли 6-й шиїтський імам Джафар ас-саддик позбавив свого старшого сина Ісмаїла права спадкування. Це відбулося через те, що Ісмаїл відрізнявся пристрастю до вина. Але його прихильників це не бентежило: вони говорили, що, оскільки імам принципово безгрішний, те і пияцтво ніяк не може применшити його достоїнства. Ісмаїл умер раніш батька, і розсудливий Джафар велів виставити його тіло в мечеті, щоб кожний міг переконатися, що Ісмаїл мертвий і не воскресне. Однак, це не остудило прихильників Ісмаїла. Частина з них уперто заявляла, що Ісмаїл живо, але ховається, але велика частина визнала 7-м імамом його сина Мухаммада Ібн Ісмаїла. Усі прихильники збереження імамату в роді Ісмаїла називають себе Ісмаїлити. Це – найбільший і самий оригінальний плин у шиїтському ісламі. З виникненням Ісмаїлизму шиїзм починають поділяти на два напрямки: “помірний”, що недалеко відійшов від догматики і принципів раннього ісламу, і “крайній”, до якого належить і Ісмаїлизм. “Крайні” шиїти – гулат – по суті сповідають свою, оригінальну релігію, настільки в їхньому варіанті ісламу багато запозичень і оригінальних, неісламських, поглядів.

Але більшість шиїтів вірять у 12 святих імамів, тому їх називають “дюженниками”, “двунадесятниками” чи просто імамітами. Імаміти – “помірні” шиїти, у даний час навчання імамітов – державне віросповідання Ірану, половина населення Іраку також імаміти. Дванадцятий імам Мухаммад Ібн Хасан, будучи ще дитиною, зник, після чого був проголошений “схованим” імамом і очікуваним махди, що повинний повернутися й установити у світі справедливість. Віра в “приховання” (гайба) імама, що продовжується і понині – основний догмат імамітов. До 940 р. “схованого імама” представляли на землі його “посланники” чи “ворота”, що здійснюють безпосереднє керівництво громадою. Після смерті останнього, четвертого, “посланника” наступило так називане “велике приховання” – ал-гайба ал-кабира, що продовжується і понині. Духівництво в період гайби як би успадковує авторитет і влада “схованого” імама, звідси така висока політична активність шиїтських духовних лідерів.

Ісмаїлізм у ході своєї еволюції здобуває віросповідання і культові особливості, що відрізняють його як від “класичного” шиїзму, так і від ісламу взагалі. Ідеологічна система Ісмаїлизма поділяється на “зовнішню” – загальнодоступну – і “внутрішню” – езотеричну, доступну деяким присвяченої. “Зовнішня” доктрина мало чим відрізняється від звичайної шиїтської доктрини. “Внутрішня” містила алегоричне тлумачення Корана і систему філолофсько-релігійних знань, родинну гностицизму, про яку мало що відомо, оскільки вона містилася в найглибшій таємниці. Запозичавши ідеї християнських гностиків, неоплатоників, а можливо і буддистів, Ісмаїлити розробили містичне навчання про еманацію божественного світла у світі. Важлива роль надавалася містиці чисел і уподібненню земного світу небесної ієрархії. По цій теорії бог-абсолют, предвічний і позбавлений якостей, виділив із себе Світовий Розум, що володіє всіма атрибутами божества – премудрістю, вічністю, всевладдям і ін. Світовий Розум, прагнучи до самопізнання, зробив Світову Душу, недосконалу по своїй природі, що у прагненні до досконалості й уподібнення богу, зробила первинну матерію – пасивну, але здатну приймати подоби образів, що існували у Світовому Розумі. З цієї матерії виникли космос, планети, земля, живі істоти і людина. Бог-абсолют виявив себе в сімох етапів (Бог – Розум – Душу – Матерія – Простір – Час – Людин), і цим семи етапам еманації божества відповідають сім циклів земної історії. У кожнім історичному