Найбільшим мислителем, що вплинув на становлення натур філософії відродження, був Микола Кузанський (1401-1464). Микола Кузанський наполягав на відособленні предмета раціонального пізнання (вивчення природи) від богослов'я, тим самим нанесши суттєвий удар по ортодоксальній схоластиці.

Освіта. Школи й університети.

Середньовіччя успадкувало від античності основу, на якій будувалася освіта. Це були сім вільних мистецтв. Грамматика вважалася «матір'ю всіх наук», діалектика давала формально логічне знання, основи філософії і логіки, риторика навчала правильно і виразно говорити. Арифметика, музика, геометрія й астрономія мислилися як науки про числові співвідношення, що лежали в основі світової гармонії.

З XI ст. починається стійкий підйом середньовічних шкіл, система освіти удосконалюється. Школи підрозділялися на монастирські, кафедральні (при міських соборах), парафіяльні. З зростанням міст, появою увесь час зростаючого прошарку городян і розквітом цехів набирають силу світські, міські приватні, а також гільдійні і муніципальні школи, не підвладні юрисдикції церкви.

Навчання в школах велося на латинській мові, тільки в XIV в. з'явилися школи з викладанням на національних мовах.

У XII-XII ст. Західна Європа переживала економічний і культурне піднесення. Розвиток міст як центрів ремесла і торгівлі, розширення кругозору європейців, знайомство з культурою Сходу, насамперед візантійською й арабською, послужили стимулами удосконалювання середньовічної освіти. Кафедральні школи в найбільших міських центрах Європи перетворювалися в загальні школи, а потім в університети, що одержали назви від латинського слова universitas- сукупність, спільність.

У XIV-XV ст. географія університетів значно розширюється. Одержують розвиток колегії. Університети прискорили процес становлення в Західній Європі світської інтелігенції. Вони були справжніми розплідниками знань, відігравали найважливішу роль у культурному розвитку суспільства. Проте до кінця XV ст. відбувається деяка аристократизація університетів, усе більше число студентів, викладачів і професорів університетів складають вихідці з привілейованих прошарків суспільства.

Знання про природу.

У XII в. певний процес відзначився в області механіки і математики. Це викликало побоювання ортодоксальних богословів, які прозвали практичні науки «прелюбодійними». У Оксфордському університеті перекладалися і коментувалися трактати з природних наук вчених давнини й арабів.

До XIII ст. звичайно відносять зародження інтересу до дослідного знання в Західній Європі. У XIII ст. Оксфордський професор Роджер Бекон, почавши зі схоластичних штудій, у кінцевому рахунку, прийшов до дослідження природи. Бекон досяг значних результатів в оптиці, фізиці, хімії.

Продовжувачами його справи стали Уільм Оккам і його учні Микола Отрекур, Буридан і Микола Орезмський (Орем), що чимало зробили для подальшого розвитку фізики, механіки, астрономії. Так, Орем, наприклад, наблизився до відкриття закону падіння тіл, розвинув вчення про добове обертання землі, обгрунтував ідею застосування координат. Микола Отрекур був близький до атомізму.

Значно збагатилися географічні знання європейців. Ще в XIII ст. брати Вівальді з Генуї спробували обігнути західноафриканське узбережжя. Вениціанець Марко Поло зробив багаторічну подорож у Китай і Центральну Азію. У XIV-XV ст. з'являються досить численні описи різноманітних земель, зроблені мандрівниками, удосконалюються карти, складаються географічні атласи. Все це мало немаловажне значення для підготовки великих географічних відкриттів.

Місце історії в середньовічному світогляді.

У духовному житті середньовіччя важливу роль відігравали історичні уявлення. У цю епоху історія не розглядалася як наука або як цікаве читання; вона була істотною частиною світогляду. Різноманітного роду «історії», хроніки, літописи, біографії королів, описи їхніх діянь та інші історичні твори були улюбленими жанрами середньовічної словесності. Це обумовлювалося значною мірою тим, що християнство надавало історії велике значення. Існування людини розгортається в часі, має свій початок (акт творіння) і кінець- друге пришестя Христа, коли здійсниться Страшний суд і здійсниться мета історії. Сама історія представлялася як шлях порятунку людства Богом.

Універсальний «історизм» сполучався з надзвичайною на перший погляд відсутністю в людей середньовіччя почуття конкретної історичної дистанції. Минуле вони представляли в образі і костюмах своєї епохи, вбачаючи в ньому не те, що відрізняло людей і події давніх часів від них самих, а те, що здавалося їм загальним, універсальним. Минуле як би ставало частиною їх власної історичної реальності. Олександр Македонський видавався середньовічним лицарем, а біблійні царі правили на манер феодальних государів.

Героїчний епос.

Хранителем історії, колективною пам'яттю, своєрідним життєвим і еталоном поведінки, засобом ідеологічного і естетичного самоствердження був героїчний епос, що концентрував у собі найважливіші сторони духовного життя, ідеали і естетичні цінності, поетику середньовічних народів. Корені героїчного епосу Західної Європи ідуть у глиб варварської епохи. Перші записи епічних творів у Західній Європі відносяться до VIII-XIX ст. Ранній етап епічної поезії пов'язаний із розвитком ранньофеодальної військової поезії - кельтської, англосаксонської, германської, древньоскандинавської, що збереглася в нечисленних фрагментах.

Епос розвиненого середньовіччя - народно-патріотичний за своїм характером, водночас він відбив не тільки загально людські цінності, але і специфічні феодальні. У ньому відбувається ідеалізація древніх героїв у дусі лицарсько-християнської ідеології. Виникає мотив боротьби «за праву віру», як би підкріплювальний ідеал захисту батьківщини.

У Західноєвропейському епосі можна виділити два прошарки: історичний (героїчні сказання, що мають реальну історичну основу), і казковий, більш близький до фольклору.

Пов'язаний із певним типом історичного осмислення світу героїчний епос середньовіччя був засобом ритуально-символічного відображення і переживання дійсності, що характерно як для заходу, так і для сходу. У цьому проявилася певна типологічна близькість середньовічних культур різних регіонів світу.

Лицарська культура.

Яскравою, і настільки романтизиваною згодом,сторінкою культурного життя середньовіччя була