Лицарський кодекс жадав від того, хто повинний йому слідувати, безлічі гідностей, тому що лицар, по виразу Раймонда Луллія, автора відомого наставляння це те хто «шляхетно чинить і веде шляхетний спосіб життя». З лицарством пов'язане виникнення куртуазної (придворної) культури, особливого стилю поведінки, побуту, вираження почуттів. Культ дами став найважливішим елементом куртуазності.

У XII столітті поезія воістину стає «володаркою» європейської словесності. Лицарська література була не тільки засобом вираження самосвідомості лицарства, його ідеалів, але й активно їх формувала. Зворотній зв'язок був настільки сильним, що середньовічні хроністи, описуючи битви або подвиги реальних людей, робили це відповідно до зразків із лицарських романів, що, виникнувши в середині XII ст., за декілька десятиліть стали центральним явищем світської культури. Вони створювалися на народних мовах, дія розвивалася як черга пригод-авантюр героїв.

У XIV в. в ідеології лицарства починає наростати хворобливий розрив між мрією і дійсністю. Куртуазний роман поступово занепадає. У міру того, як значення військового прошарку зменшувалося, лицарські романи усе більш втрачали зв'язок із реальним життям. Кастова замкнутість проявилася в створенні в XIV-XV ст. різноманітних лицарських орденів, вступ у який обставлявся пишними церемоніями. Гра підміняла реальність. Занепад лицарства виразився в глибокому песимізмі, непевності в майбутньому, прославлянні смерті як рятунку.

Міська культура.

З XI ст. центрами культурного життя в Західнійї Європі стають міста. Вільнолюбна антицерковна спрямованість міської культури, її зв'язки з народною творчістю найбільш яскраво проявилися в розвитку міської літератури. У XII-XIII ст. релігійність мас переставала бути пасивною. Величезна «мовчазна більшість»» з об'єкта церковного впливу починала перетворюватися в суб'єкта духовного життя. Визначальними явищами в цій сфері ставали не богословскі суперечки церковної еліти, а вируюча, чревата єресями народна релігійність. Зростав попит на «масову» літературу, якою в той час були житія святих, розповіді про бачення і чудеса. У порівнянні з раннім середньовіччям вони психологізувались, у них посилювалися художні елементи. Улюбленою народною книгою стала складена в XIII в. «золота легенда» єпіскопа Генуї Іакова Вор Агінського,до сюжету котрої європейська література зверталася аж до XX в.

Розвиток міської літератури в XIV-XV ст. відбило подальше зростання соціальної самосвідомості бюргерства. У міській поезії, драмі, і виниклому в той період новому жанрі міської літератури - прозаїчній новелі - городяни наділяються такими рисами, як життєва мудрість, практична кмітливість, любов до життя. Бюргерство протиставляєтся дворянству і духовенству, як опора держави. До XIII ст. відноситься зародження міського театрального мистецтва. У XIV-XV ст. широке поширення одержали фарси - юмористичні сцени, у яких реалістично зображувався побут городян.

XIV-XV ст. час розквіту середньовічної світської архітектури. Для багатих городян споруджуються великі, гарні будинки. Замки феодалів те ж стають більш комфортабельними, поступово втрачаючи значення військових фортець і перетворюючись у заміські резиденції. Розвивається ювелірне мистецтво, виробництво предметів розкоші. Більш різноманітним, багатим і яскравим стає одяг не тільки знаті, але і заможних городян. Вінчає середньовіччя й у той же час височіє біля витоків відродження велична фігура італійського поета і мислителя флорентійця Данте Алігєрі (1265-1321). Його поетика світоглядний синтез - «Божественна комедія»- результат кращих духовних стремлінь зрілого середньовіччя, що у той же час несе в собі прозріння наступаючої культурної історичної епохи, її сподівань, творчих можливостей і нерозв'язних протиріч. Про нові віяння в міській літературі, що відбила стремління народу до рівності, його бунтарський дух, свідчить та значимість, якої набуває в ній фігура селянина. Це виявляється в німецькій повісті «селянин Гельмбрехт», написаної Вернером Садівником наприкінці XIII ст. Таким чином, міська культура відкидає рамки, що обмежували її, і поєднується з народною культурою в цілому.

Народна культура.

Творчість трудящих мас є фундаментом культури кожної історичної епохи. Насамперед, народ- творець мови, без якої неможливо розвиток культури. Народна психологія, образність, стереотипи поведінки і сприйняття - живильне середовище культури. Середньовічною людиною світ не стільки освоювався, скільки присвоювався, робився своїм у тяжкій боротьбі з природою. Середньовічні література і мистецтво не знають інтересу до точного, конкретного зображення простору. Іншим ніж у сучасну епоху було уявлення про час. У повільно розвиючійся цивілізації середньовіччя тимчасові орієнтири були розпливчасті, необов'язкові. Християнство наповняло його сакральним змістом, часове коло розривалося, час виявився лінійно направленим, що рухається від створення світу до першого пришестя, а після нього - до Страшного суду і завершення земної історії. У відношеннях між людьми величезне значення надавалось їхній формі. Звідси випливала вимога скрупульозного слідування традиціям, дотримання ритуалу. Деталізований етикет- те ж породження середньовічної культури.

У XIV-XV ст. відбуваються великі зміни в народній культурі і ментальності Західної Європи. В міру усе більшої секуляризації суспільства затверджується його прагнення до звільнення від церковної опіки. Поширюються ідеї, що деякі області життя суспільства, насамперед політика повинні уникнути керівництва з боку церкви, що й у релігійній сфері миряни можуть виявляти себе так само, як клірики. Збільшується непорозуміння між церквою і народом. Пережитки язичництва, елементи народної релігії, що зберігалися у свідомості простих людей протягом усього середньовіччя знаходять вираження в поширенні засудженої церквою магії демономанії. Бідування й епідемії, що уразили Європу в XIV-XV ст. призвели до різкого загострення переживання людьми ідей смерті, Страшного суду, спокути гріхів через аскетизм, страждання, самокатування. Цим ідеям відповідають у літературі і мистецтві образи колеса Фортуни, хороводи смерті,