В дослідженнях Г.Хоткевича, на противагу положенням російського музикознавця, теоретика О.Фамінцина, який стверджував запозичення назви бандури українцями, ми знаходимо висновки автора про те, що „бандура є чисто український винахід” [8, 101]. Можна назвати три ступені еволюції цього інструменту: кобза – бандура – торбан. Назви різні, інструмент один. Процес еволюції призвів до збільшення кількості струн, округлення корпусу, скорочення грифу за рахунок його розширення. На думку Г.Хоткевича „національним інструментом бандура стала завдяки винаходу українцями приструнків – коротких струн на корпусі, що зробило її інструментом, якому немає аналога в жодного народу” [9, 69].

До ХХ століття бандура як ансамблевий інструмент не використовувалась. І тільки в ХХ столітті завдяки удосконаленню конструкції інструмента співаки-бандуристи почали збиратися у гурти, створювати ансамблі та капели, виконувати окрім традиційного репертуару переклади західноєвропейської музичної культури. На Україні на початку ХХ століття побутували три індивідуальні регіональні типи гри на бандурі: чернігівський, харківський, полтавський. Перші експерименти хроматизації харківського типу бандури вирішуються Г.Хоткевичем на теоретичному і практичному рівнях: створення „поваленого”, „пересувного” поріжка, винайдення застосування для зміни строго музичних щипкових інструментів типу бандури. За кресленнями Г.Хоткевича бандури харківського типу виготовлялись майстром С.Снєгірьовим. Продовжувачем справи Г.Хоткевича став його учень Л. Гайдамака, який наприкінці 20-х років створив оркестрову сім’ю бандур (пікколо, прима, бас), що уможливлювало їх ансамблеве використання. Над удосконаленням хроматичної бандури конструкції Г.Хоткевича в кінці 50-х років працював П.Г. Іванов (додав струни-півтони).

Шляхи хроматизації бандури були продовжені майстрами: В.Тузиченком (1938), І.Склярем (1946-1959), О.Корнієвський, В.Герасименко (1956). В другій половині ХХ століття розпочинається серійний випуск удосконалених конструкцій нових бандур Чернігівською фабрикою (з 1954 року, бандура „київського типу” І.Скляра) та Львівською фабрикою музичних інструментів „Трембіта” (з 1980 року, бандура „Львів’янка” В.Герасименка). Нова бандура являла собою багатострунний, хроматичний, технічно досконалий інструмент, з збільшенням числа басових струн, темперованим строєм, великим діапазоном, з тональним перестроювачем, демпфером для зняття постійного звукового тону. Серед майстрів української діаспори, які працювали над удосконаленням бандури слід згадати: П. Лахнюка, В.Ємця, С. Листовича-Чулівського, братів П. і О.Гончаренків.

Справа удосконалення конструкції бандури продовжується і сьогодні. Створена в 1999 році нова „київо-харківська” бандура випускником НМАУ ім. П.Чайковського Романом Гриньківим значно розширила виконавські можливості, стало легше виконувати харківський спосіб гри, ліквідовано тембральний розрив між басовим та іншими регістрами. Сам майстер стверджує, „що бандура буде постійно модернізуватися і вдосконалюватися, зокрема буде поліпшуватись механізм перестройки, збільшиться діапазон, підвищуватимуться її акустичні особливості, шукатиметься досконаліша форма” [10, 103]. Р.Гриньківим розроблено сім’ю бандур: дитячу, юнацьку та дорослу – спрощеної конструкції.

Багато діячів українського бандурного мистецтва ХХ століття усвідомлювало, що для дальшого розвитку мистецтва гри на бандурі вкрай необхідно поліпшити справи з інструментарієм. Серед фундаторів цієї ідеї слід згадати і Володимира Кабачка, який вперше в Україні створив професійне, академічне жіноче тріо бандуристок (1949 рік, Т.Поліщук, В.Третякова, Н. Павленко), яке прославило українське бандурне мистецтво, ставши лауреатами Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Варшаві (1955 рік). Саме цей рік став знаменним в академізації ансамблевого виконавства бандуристів – поява перших українських виконавців-бандуристів на міжнародній естраді.

Еволюція та вдосконалення народного інструменту кобзи-бандури, його хроматизація стали тією основою, на якій сформувалось академічне, професійне ансамблеве мистецтво ХХ століття, що утверджує своє право на існування перемогами ансамблевих колективів на всеукраїнських та міжнародних конкурсах, наявністю класів ансамблю у всіх ланках професійної музичної освіти, створенням оригінального репертуару, теорії виконавської майстерності, налагодження серійного виробництва удосконалених конструкцій на державному рівні.

Цимбали

Цимбали – стародавній народний інструмент, що належить до групи струнно-ударних. Попередниками сучасних цимбалів були інструменти народів Сходу: псалтеріон, самбук, барбітон, цимбалум, цимбаліум, дульці мер, сантур, сантоор тощо. Найбільшого розповсюдження в Україні цимбали отримали в ХVІІ – ХVІІІ ст. За описами М. Лисенка „здавна колись струни на цимбали натягувались по одній (пізніше по дві, по три). Стрій –діатонічний, далі став хроматичний. Звукоряд – спочатку 3 октави, далі 4 октави. Грають, вдаряючи по струнах дерев’яними молоточками або коло тушками... Вживаються переважно до супроводу других інструментів при танцях: скрипки, баса” [3, 51]. Останнє свідчення М.Лисенка вказує про використання цимбалів в ансамблевому музикуванні, так звана „троїста музика”, в західному регіоні – капела. Народні цимбали часів Лисенка мали 18 тонів, 12 бунтів (басів, по 5-ть струн кожен), два голосники, дві кобилки з вирізами, струни з тонкого мідяного дроту, форму трапецієвидну. В Україні протягом ХVІІ – ХІХ ст. побутувало багато різновидів українських цимбалів з різноманітними строями у різних етнографічних регіонах України. Стрій „селянських” цимбалів був вперше зафіксований М. Лисенком в ІІ половині ХІХ століття.

Безпосереднім попередником сучасних концертних цимбалів був інструмент винахідника В. Йожефа Шунди. На думку доцента Львівської державної музичної академії ім. М. Лисенка Т. Барана „саме винахід Шунди дав поштовх до використання цимбалів як одного з повноправних концертних музичних інструментів” [11, 26]. Клопітка робота над удосконаленням цього інструмента українських майстрів-конструкторів ХХ століття В.Зуляка, С.Снігирьова, П.Вонсули, О.Возняка, І.Скляра, О.Незовибатька створила удосконалений, хроматичний інструмент – українські концертні цимбали та цілу сім’ю цимбалів: цимбали-прима, цимбали-альт, цимбали-бас. Це створило сприятливі передумови для створення однорідних ансамблів цимбалістів впродовж ХХ століття.

Експерименти вдосконалення „селянських” цимбалів, окрім, вище згаданих майстрів, здійснили В.Руденко, Г.Агратіна,