Новим етапом розвитку баяна став 1951 рік. Московськими майстрами Фігановим та Сєлєзньовим по заказу баяніста Ю. Казакова був виготовлений чотириголосий багато тембровий готово-виборний баян. В наступні десятиліття усі конструктивні зміни щодо удосконалення баяна були направлені на покращення його звукових якостей, збільшення діапазону та зміни форми інструмента. Так, були створені нові конструкції баянів „Росія” (1960, майстер Колчін), „Апасіоната” (1970, Колчін), „Соліст” та „Юпітер” (70-ті роки, Волкович), „Рубін” (1965, Самодєлкін), „Русь” та „Мир” (1982, Проскурдін, Козлов) та багато інших. З 1978 року виготовлення інструментів, подібних до конструкції „Юпітера”, під назвою „Україна” було освоєно Житомирською музичною фабрикою. Окрім серійного виробництва виготовленням баянів займались народні умільці: К. Міщенко (Харків), Сорокопуда (Дніпропетровськ), Шефер (Нікополь), Грабовський (Житомир), Брюхацький (Запоріжжя), Фурсов, Лук’яненко, Кузовков (Умань) та ін.

Удосконалення конструкції „німецької гармоніки”, що отримала популярність та розповсюдження в Україні впродовж другої половини ХІХ – ХХ століть та набула національної оригінальності звучання завдяки клопіткій праці майстрів-конструкторів та талановитих виконавців, які в свою чергу сприяли популяризації інструменту, „дає підставу сприймати її як інтернаціональний музичний інструмент, особливо в удосконаленому варіанті – сучасному готово-вибірному баяні, багато тембровий варіант якого започаткував український майстер з Харкова К.О.Міщенко, винайшовши резонаторну так звану „ламану деку”, – стверджує професор НМАУ ім.П.Чайковського М.А.Давидов [15, 94]. Удосконалення баяна дало поштовх до впровадження його у навчальний процес на всіх рівнях професійної музичної освіти; створило передумови для його популярності та активізації створення ансамблевих колективів, залучення композиторів до створення оригінального репертуару, появи методичної літератури та теорії виконавської майстерності. Вище перелічені аспекти стали основою академізації баяна, акордеона та його визнання на рівні „класичного” інструменталізму.

Домра, балалайка

Домра та балабайка належать до струннощипкових інструментів. Вони отримали розповсюдження та популярність в Україні на початку ХХ століття. Гастрольні поїздки домро-балалаєчного Великоруського оркестру В.В.Андрєєва та подібних йому оркестрів по містах України створили передумови появи цих інструментів не тільки серед любителів, але й в професійному музикуванні; викладання гри на домрі та балалайці в музичних школах, училищах, вузах; організація численних оркестрів, ансамблів спочатку у великих містах (Харкові, Києві), пізніше на периферії.

Домра відома слов’янським племенам ще в докиївську добу. Перші відомості про цей інструмент з назвою „домра” знаходимо в документах ХVІ століття. Про популярність цього інструмента серед народу в ХVІІІ столітті знаходимо в працях О.С.Фамінцина, М.І.Привалова, К.О.Верткова, М.Ф.Фіндейзена та ін. Аналіз рукописних мініатюр ХVІ – ХVІІ століть дали змогу професору РАМ ім. Гнесіних М.Імханицькому прийти до висновку, що „древнерусская домра в ХVІ – ХVІІ столетиях существовала в двух основных вариантах: она могла иметь форму, чрезвычайно близкую к современной домре, но могла представлять собой и разновидность лютни – многострунною инструмента с большим корпусом, довольно коротким грифом и отогнутой назад головой” [14, 92]. Зустрічаються зображення домр з округлим корпусом, невеликим вузьким грифом; різних розмірів, а значить різної теситури. Грали на домрі спеціальною кісточкою – плектром; способи звуковидобування – защипування окремих струн пальцями правої руки, а також удар вказівним пальцем правої руки по всім струнам одночасно. Зображення старовинної домри ХVІ – ХVІІ століть засвідчують про її використання в ансамблях з іншими інструментами. А це в свою чергу свідчило про професіоналізм виконавців, що уможливлювало колективну гру. З забороною мистецтва скоморохів в другій половині ХVІІ століття, зникає і домрове музикування.

І звичайно на зміну домрі, як її фольклорна паралель, приходить балабайка, яка стала „символом” російської музичної традиції. Способи гри були ідентичні, що і на домрі. На думку М.Імханицького перехід домри в балалайку став процесом „эволюции единого грифного щипкового инструмента” [14, 102]. Завдяки дешевизні та простоті виготовлення балалайка стає найбільш розповсюдженим інструментом впродовж ХVІІІ століття. В 1886 році петербурзький майстер смичкових інструментів В.В.Іванов по заказу В.Андрєєва виготовив першу концертну балалайку. Ідея її вдосконалення виникла в зв’язку з прагненням вивести фольклорний інструмент на концертну естраду. Але цього ще не було достатньо. В 1887 році петербурзьким майстром Ф.С.Пасербським була виготовлена перша хроматична балалайка. Удосконалення акустичних і технічних якостей, створення хроматичної темперації сприяло прилучення цього інструмента до письмової традиції, що в свою чергу робило балалайку академічним інструментом та відкривало можливості не тільки сольного, але й ансамблевого і оркестрового музикування на нових хроматичних балалайках. В кінці ХІХ на початку ХХ століть сама хроматизація балалайки, як і гармоніки, дозволила створити нове явище – балалаєчне, гармоніко-баянне, а надалі і балалаєчно-домрове сольне, ансамблеве та оркестрове мистецтво письмової традиції.

Зростаючий інтерес інтелігентного кола музикантів в кінці ХІХ на початку ХХ століття до старовинного інструменталізму призвів до відродження те створення досконалішої конструкції домри. В 1908 році за ініціативою Г.П.Любимова у співдружності з майстром С.Ф.Буровим була виготовлена 4-х струнна домра квантового строю з аналогічною скрипці настройкою. В 20-х роках ХХ століття саме такі домрові оркестри отримали популярність в Україні. Поряд з 4-х струнною домрою в 1896 році В.В.Андрєєвим у співдружності з С.І.Налімовим була створена трьохструнна домра квартового строю за зразком „в’ятської” знахідки