Властиво, цьому не суперечили погляди й діячів культури, які належали до націонал-комуністичного табору.

Українізацію — як часткове здійснення національних прагнень — досить пози-тивно сприйняли на західноукраїнських землях та в емі-граційному середовищі. Проаналізувавши у циклі статей новий курс в Україні, львівське «Діло» підсумовувало з обережним оптимізмом: «При таких матеріальних умовах, при обмеженості культурних сил, які будуть використані, при допомозі розвиткові тільки української «революцій-ної» культури результати теперішнього українського курсу можуть бути лише дуже обмежені... При всій цій ситуації годі особливо захоплюватись теперішньою полосою украї-нізації.

Але, коли не треба нею захоплюватись, то разом з тим не слід й забувати, що при всій обмеженості теперішніх українізацій них спроб, все ж вони мають певне позитивне значіння. Являються вони очевидним доказом тої елементарної сили, яку має наш національний рух, коли він при-мушує серйозно рахуватись з ним большевицький уряд... Знайдуть теперішні події свій відгук серед тих частин на-шого народу, які знаходяться поза межами совітського кордону, збільшать там енергію й певність в тому, що здійснення наших національних Ідеалів наближається до реалізації хоч повільною, але певною й невпинною ходою. На берегах Дніпра кладуть підвалини того національно-державного будинку, який об'єднає в собі всі частини нашої роз'єднаної й розшматованої тепер землі.

Таким чином, із 1923 р. збільшується в'їзд закордонної української інтелігенції на територію УСРР. Окрім уро-дженців Наддніпрянщини, чимало було галичан, переваж-но молоді, що мала за плечима досвід першої світової та громадянської війни (у лавах австро-угорської чи Україн-ської галицької армії (УГА) й отримала вищу освіту в Німеччині, Австрії, Чехо-Словаччині або ж в українських високих школах у Львові.

Чимало представників української інтелігенції, які перебували в еміграції, почали повертатися на Батьківщину. Додаткові стимули для виїзду до Радянської України мали західно-українські інтелігенти, які в умовах польського колоніза-ційного режиму дуже часто не мали змоги дістати роботи за фахом. Тому з другої половини 1923 р. зростав приїзд до УСРР інженерно-технічних працівників, творчої інтелі-генції, кваліфікованих робітників із західноукраїнських земель. Як справедливо зауважував І.Кошелівець: «Якщо йдеться про приїжджих з Галичини... це були просто щирі українські патріоти, яким дорога була справа національної суверенності. Вони прибували на Україну, повіривши, що тут будується хай і комуністична, але українська держава.

Залучення західноукраїнської інтелігенції для обслуго-вування потреб індустріального й культурного будівництва в Радянській Україні відповідало інтересам партійно-дер-жавного керівництва УСРР. Це, з одного боку, підносило його авторитет, було вагомим аргументом для обгрунту-вання теорії, що Радянська Україна є «П'ємонт усього українського народу», а з іншого — залучення галицької інтелігенції у культурно-освітню сферу УСРР давало по-тужний імпульс втіленню у життя політики українізації, сприяло подоланню опору російської чи зросійщеної інте-лігенції Наддніпрянщини. Паралельно це давало можли-вість послабити вплив українських закордонних політиків, внести незгоду в середовище національної еміграції.

У доповіді на X з'їзді КП(б)У в листопаді 1927 р. Л. И.Г.Каганович згадкою про Остапа й Андрія з «Тараса Бульби» Гоголя «передбачливо» натякав на можливість появи зрадника Андрія у лавах КПЗУ. Протягом 1928 р. він поглиблював «аргументацію» цієї тези і провів за до-помогою свого московського патрона — Й. В. Сталіна — ряд відповідних рішень на рівні Виконкому Комінтерну. Таким чином, Л. М. Каганович кинув тінь підозри на минуле Компартії Західної України, яка начебто вийшла не з пролетарського, а з націоналістичного середовища, і започаткував концепцію про «перманентну зраду» керівництва КПЗУ. Ці політичні обвинувачення мали нега-тивні наслідки не лише для активістів Компартії Західної України, які перебивали на терені УССР, але й для всього загалу західноукраїнської еміграції.

У 1927 р. в Західну Україну дійшли глухі звістки про таємні репресії щодо галичан в УСРР. Відомості щодо цього були одержані, зрозуміло, з приватного листування мешканців двох частин української землі, поділених кордо-ном. Коментуючи один із таких листів, редакція «Діла» зазначала; «З листа довідуємося, що переслідування звер-нені не тільки проти безпартійних уродженців Галичини, але й проти партійних, але не тих, що позасідали в Рад-наркомі та у виконкомах усяких центральних установ, а проти тих рядових чорних робітників, розкинених по всій Україні, по найдальших її закутинах. Виходить, що всіх їх уважають там органи червоної політичної жан-дармерії небезпечними націоналістами... Не можуть вони ніяк стравити того, що галичани своєю працею та щирим національним почуттям з'єднали для себе... симпатії міс-цевого населення...

Політика сталінського керівництва СРСР щодо західноукраїнської інтелігенції, підвалини якої були закладені ще у вересні 1939 р., з повоєнний час залишила-ся фактично незмінною у своїх основних рисах Для цієї по-літики характерними були політична недовіра до місцевої інтелігенції, систематичні кампанії щодо її ідеологічного «виховання», насаджування на всіх більш-менш відпові-дальних посадах надісланої зі східних районів України та з Росії номенклатури, моральні та фізичні репресії по від-ношенню до галицької інтелігенції. Саме радянська но-менклатура виступала провідником русифікації регіо-ну, спричинила розпалювання недовіри до місцевої інтелі-генції.

Репресивна політика щодо інтелігенції у 20-х — на початку 50-х років XX ст. була запрограмована самою природою сталінщини. Проникаючи у всі сфери суспільно-по-літичного життя і намагаючись підкорити його своїм інте-ресам, встановити за ним жорсткий контроль, тоталітарна система безжалісно придушувала щонайменші спроби іна-комислення й опору (реального, потенційного чи вигаданого). Масові