Ми розговорились щиро, поборюючи початкову ніяко-вість. «А знаєте, товаришко, — каже, між іншим, до мене Франко, — по ваших писаннях я уявляв собі вас дужою, високою, з енергійним голосом і жестами людиною, коли, між тим, ви ніжні та утлі, як «Рrіmа vеrа». — «Я щойно по матурі і по цілорічній науці 100-голового класу, — оп-равдуюсь, заждіть, аж я відпочину, то й стану саме та-кою, як ви це собі уявляли». — «Я дуже цього бажав би! Маємо вже одну ніжну поетесу, друга здалась би бадьо-ріша!» Так ми при веселій дружній розмові перебули добрих пару годин, так, як би приятелювали вже хтозна від яких давніх часів. Франко допрошувався, коли йому вільно буде ревізитувати мене в Жовтанцях (3 милі біля Львова). Я сказала, що повідомлю його, коли мені буде зручно. Втім, надійшли мої брати і пора прощання; розпрощавшись, ми розсталися.

Якось незабаром після мого повороту одного гарного пополудня прибігає до мене (я мешкала окремо від бать-ків у філіальній школі) задихана сестричка з зазивом чимскоріше іти з нею, бо там з татом є якийсь порохом дорожним припалий панок, що притьмом каже вести себе до панни Клими, що його тато умовляють, каже сестрич-ка, заждати у нас! «Ні, ні, — каже, — я не до вас, а до панни Клими прийшов!» Без душі біжу до них рятувати ситуацію, оскільки це ще вдасться. Та запізно вже було. Тато стрінув мене не то з подивом, а більше з докором: «Так, Мусю, — отеє п. Мирон (татові здавалося, що пи-сьменників треба шанувати їх псевдонімами) відкрив мені тайну, яку я, як отець...» — «Так, так,— перебиваю,— татко про це повинні були найперші знати і мені на це свій дозвіл дати (мої батьки були патріархальних погля-дів), але я хотіла вам несподіванку зготовити», тріпаю поспішно, прикликаючи на поміч усю свою бойову діа-лектичну підготовку, щоб роздобрити старого. Франко, зміркувавши, якого наварив мені пива, зніяковів і став, як «жак», знесмілений, перед строгим маєстатом сіль-ського «бакалавра».

Та ця прикра ситуація тривала недовго. Моє штучне занепокоєння та поміч моєї, наспівшої в ту хвилину матусі, що із сльозами обіймала голівку своєї «наслідниці» (матуся також займалась віршуванням за «добрих часів»), звеселили скоро загальний настрій, так що «пан Мирон» і незчувся, як став дуже «милим» і «пожада-ним» гостем в кружку щирих і добродушних селюків. І сам він звеселів і став добрим, з душею щирою, яким його, певно, там, у місті, ніхто не бачив ніколи. Вечором ми з Франком обоє та ще з півдюжиною моїх молодших братчиків та сестер пішли на прогулянку. Побували на мості над річкою, прислухаючись до мого улюбленого жаб'ячого хору. Виявилось, що і Франко його любить. Під час того, як менша братія довкола нас пустувала та гомоніла, ми вслухувались в ніжні трелі, що йшли навпе-ремінно з жаб'ячим співом, та, спершись на поруччя моста, вдивлялись у таємну глибінь плеса, посрібленого місячним світлом, та в ще глибшу глибінь власної душі.

Так не хотілось розставатись з чарами маєвої ночі, але малі пустії, захотівши спати, потягли нас до хати.—

Чому про вас кажуть, що ви звичайно похмурі, в'їдливі та відштовхуючі від себе? — питаюся Франка.—

А як ви кажете? — він питає.—

Я кажу, що навряд; ви веселі, як дитина, і ентузіастично добрячі!—

Я такий лиш при вас, друже!—

А чому не такий для других?—

Бо надто багато я зазнав лиха від чужих, а ще більше від своїх!

На тім ми розстались і пішли спати. На другий день раннім ранком ми пооглядали всі