І дійсно, в цих жовтанецьких лісах він обдумав багато речей, начеркнув, а навіть і виконав. Зробив був раз нарис великої епопеї, щось вроді «Мужиків» Реймонта, написав навіть пролог до неї, та відтак не знаю вже, що з тим сталось? Отак проминуло нам ще кілька гарних днів. Ми повідвідували майже всі жовтанецькі ліси (а ве-ликі і розлогі вони були), слухали і виучували співи співців з божої ласки. Казкового цвіту щастя по папоро-тях гляділи, та, на жаль, жодному з нас не судилось його в житті знайти.

Відтоді Франко, заохочений гостинним прийомом в до-мі моїх батьків, частенько — майже щотижня — пішки (З милі) забігав до Жовтанців, щоб, як він казав, «від-вести душу». Не любив лишень стрічатись з якимись гостями у нас, перед якими, як він казав, «не хоче пара-дувати». Тому тоді, коли тих гостей не можна було якось зручно та швидко позбутися, Франко, не зважаючи ні на які просьби, ані переконання, ні на правила това-риської пристойності, схоплював притьмом свій крисла-тий капелюх і, не дожидаючи підводи, пішки стрибав назад до Львова, зовсім не дбаючи, яке враження зали-шить така незвичайна поведінка по собі. Франко взагалі про якийсь товариський кодекс пристойності знав стіль-ки, що новонароджене немовля.

Десь колись і я, відвідуючи Львів, переказувала до нього котримсь зі своїх братів-гімназистів, і ми стрічались на короткі хвилі. Одного разу стрічаю його, як іде з розмахом серединою вулиці задуманий, іде, як луна-тик, ні на що не зважаючи і нікого не спостерігаючи. Сходжу я вже з тротуару і йду навпроти нього — не бачить мене! Соромно мені, щоб не побачив хто, а я таки мусила аж вдарити його квітами, що їх мала в руці, щоб мене зауважив.—

Здорові були! — кличу. — Про що так думаєте за-взято?

Стрепенувся, зрадів:—

Ах, вітайте, товаришко мила! Я таки і думав про вас. Книжок для вас заготовив.—

От спасибі — кажу, — я таки зараз їх візьму, бо вже зараз їду!—

До мене зайдете? — здивувався.—

А чому ж би ні? Настрашуся, гадаєте, пані опінії! Ви знаєте, я іноді люблю їй навкірки робити! — сміюся.—

От і славно робите! — каже, все-таки недовірливо дивлячись на мене. — То ходімте!

[Вулиця] Ліндого вже недалеко. Пішли. Не було вже мені як повороту шукати. По дорозі Франко говорив весело, незважаючи на мою збентежену мовчанку. За кілька хвилин ми ввійшли до його хати.—

А ви чого так принишкли? — питає.—

Я хоч і відважна, — кажу, — а все-таки не годна позбутися деякої неприємності. А ще якби так, не дай бог, увійшов хто і мене тут побачив, то спаленіла б, як прихоплена на чімсь лихім.—

Нічого вам паленіти! До мене заходять лиш люди, які надто шанують мене та вас, щоб могли щось непри-стойного подумати. А впрочім, що б вам це зашкодило, коли б якийсь недоума і подумав собі щось зайве? А го-ловне, що ви, моя музо, отеє розв'язали вашою благосло-венною появою оту проблему, над якою я даром мучив свого чуба від самого рання, — і тут, в хаті, і там, по дорогах літаючи та людей штовхаючи. Це дивно, що як вас побачу або хоч листок від вас прочитаю, так тоді мої натхненні думки так пливуть, що ледве пером їх на-здоганяю. А такий тоді добрий стаю, що весь світ до серця тулив би! Що це я? Скажіть?

Мені стало ніяково.—

То сідайте ж та й пишіть! Шкода марнувати хвилин настрою, — кажу, — мені і так вже пора іти.—

Ще хвильку заждіть, а то, їй-богу, розвіється на-стрій! — каже він, підносячи мою руку до вуст.—

А таки мають рацію наші прабабки, — кажу, схоп-люючись.—

Що, може, це щось непристойного — пошанувати вашу ручку за те добро, що ви з собою внесли до мого змученого чола та опадаючу