особливості в нашім саду, в зільнику. Відвідали мою «святиню дум» під по-крівлею смерек (нині там надгробна каплиця мого пер-шого катехита), і там я залишила свого гостя, бо треба було йти до школи. Після школи та обіду ми вибрались гуртом на прогулянку в прекрасні жовтанецькі ліси. По дорозі ми були настроєні, як діти, що бігли поперед нас поміж хвилюючим золотом хлібів. Так само Франко ті-шився, не менш від дітей, кожним перелітаючим метели-ком, кожною пірнаючою в. гущавинах пташкою, а навіть і кожною стрічною людиною. Так було аж доки ми не дійшли до лісу. Як лиш там опинились під монументаль-ними аркадами дубів та сосон та прохололи у врочистій тишині, Франко став як не той... Як переображений: затих і задумався. Здавалось, що більшав, що з рамен йому виростають крила, а з високого чола ясніють лучі. «Ах, як люблю тебе я, лісе мій, лісе!» — шептав сам до себе. «Я також люблю ліс над усе, але і цвіти пристрасно люблю, а ви чомусь ніякої не звертаєте на них уваги», — кажу. Усміхнувся поблажливо до мене. «Знаєте, — ка-же, — коли б я був незалежний від куска хліба і міг тво-рити лиш те, чим повна моя душа, то я отут би замеш-кав, наче пустинник, і творив би, творив і творив залюб-ки! Мій голос тут, в цім величнім настрої, міцнів би, як ієрихонська труба, і ним пробував би я збудити народ мій зі сну вікового».
І дійсно, в цих жовтанецьких лісах він обдумав багато речей, начеркнув, а навіть і виконав. Зробив був раз нарис великої епопеї, щось вроді «Мужиків» Реймонта, написав навіть пролог до неї, та відтак не знаю вже, що з тим сталось? Отак проминуло нам ще кілька гарних днів. Ми повідвідували майже всі жовтанецькі ліси (а ве-ликі і розлогі вони були), слухали і виучували співи співців з божої ласки. Казкового цвіту щастя по папоро-тях гляділи, та, на жаль, жодному з нас не судилось його в житті знайти.
Відтоді Франко, заохочений гостинним прийомом в до-мі моїх батьків, частенько — майже щотижня — пішки (З милі) забігав до Жовтанців, щоб, як він казав, «від-вести душу». Не любив лишень стрічатись з якимись гостями у нас, перед якими, як він казав, «не хоче пара-дувати». Тому тоді, коли тих гостей не можна було якось зручно та швидко позбутися, Франко, не зважаючи ні на які просьби, ані переконання, ні на правила това-риської пристойності, схоплював притьмом свій крисла-тий капелюх і, не дожидаючи підводи, пішки стрибав назад до Львова, зовсім не дбаючи, яке враження зали-шить така незвичайна поведінка по собі. Франко взагалі про якийсь товариський кодекс пристойності знав стіль-ки, що новонароджене немовля.
Десь колись і я, відвідуючи Львів, переказувала до нього котримсь зі своїх братів-гімназистів, і ми стрічались на короткі хвилі. Одного разу стрічаю його, як іде з розмахом серединою вулиці задуманий, іде, як луна-тик, ні на що не зважаючи і нікого не спостерігаючи. Сходжу я вже з тротуару і йду навпроти нього — не бачить мене! Соромно мені, щоб не побачив хто, а я таки мусила аж вдарити його квітами, що їх мала в руці, щоб мене зауважив.—
Здорові були! — кличу. — Про що так думаєте за-взято?
Стрепенувся, зрадів:—
Ах, вітайте, товаришко мила! Я таки і думав про вас. Книжок для вас заготовив.—
От спасибі — кажу, — я таки зараз їх візьму, бо вже зараз їду!—
До мене зайдете? — здивувався.—
А чому ж би ні? Настрашуся, гадаєте, пані опінії! Ви знаєте, я іноді люблю їй навкірки робити! — сміюся.—
От і славно робите! — каже, все-таки недовірливо дивлячись на мене. — То ходімте!
[Вулиця] Ліндого вже недалеко. Пішли. Не було вже мені як повороту шукати. По дорозі Франко говорив весело, незважаючи на мою збентежену мовчанку. За кілька хвилин ми ввійшли до його хати.—
А ви чого так принишкли? — питає.—
Я хоч і відважна, — кажу, — а все-таки не годна позбутися деякої неприємності. А ще якби так, не дай бог, увійшов хто і мене тут побачив, то спаленіла б, як прихоплена на чімсь лихім.—
Нічого вам паленіти! До мене заходять лиш люди, які надто шанують мене та вас, щоб могли щось непри-стойного подумати. А впрочім, що б вам це зашкодило, коли б якийсь недоума і подумав собі щось зайве? А го-ловне, що ви, моя музо, отеє розв'язали вашою благосло-венною появою оту проблему, над якою я даром мучив свого чуба від самого рання, — і тут, в хаті, і там, по дорогах літаючи та людей штовхаючи. Це дивно, що як вас побачу або хоч листок від вас прочитаю, так тоді мої натхненні думки так пливуть, що ледве пером їх на-здоганяю. А такий тоді добрий стаю, що весь світ до серця тулив би! Що це я? Скажіть?
Мені стало ніяково.—
То сідайте ж та й пишіть! Шкода марнувати хвилин настрою, — кажу, — мені і так вже пора іти.—
Ще хвильку заждіть, а то, їй-богу, розвіється на-стрій! — каже він, підносячи мою руку до вуст.—
А таки мають рацію наші прабабки, — кажу, схоп-люючись.—
Що, може, це щось непристойного — пошанувати вашу ручку за те добро, що ви з собою внесли до мого змученого чола та опадаючу