страшенно образився, що його про це не звістили. Рада не рада, я мусила вже вкінці згодитися на це поба-чення. Приїхавши до Львова найближчим разом, післала я посильного на ул. Ліндого, ч. З, з оповісткою і жда-ла. Треба тут ще зазначити, що я досі не мала наймен-шого поняття про зовнішній вигляд поета. По моїй уяві він був гарний, як Аполлон, а дужий та могучий, як лицар найсвітлішої княжої доби. І треба зазначити, що у мене змалку була розвинена відраза до рудих. Чи то пестунки байками про лихого, рудого чародія це викликали, чи яка інша невияснена тому була причина. Досить того, що коли двері моєї кімнати розчинилися і в них пока-залась постать, яку я в першу хвилину вважала за кого-небудь іншого, а ніколи в світі за того вітхненного співака божого! — і коли отак знічев'я я побачила ту пло-менисту голову, виринаючу з-під зимової шапки (хоч то було весною), також чомусь рудої краски, і мені по перших словах його стало ясно, що це іменно Франко у власній особі, — я в першу хвилину прямо не годна була опанувати панічної відрази і переляку, які мусили відбитись на моїм лиці надто промовисто, бо раптом ясні блакитні очі поета, як хмара, сум помрячив, і лице стяг-нулось болючим виразом. Цей сум і біль мене привели до пам'яті, і я, опановуючи перше фатальне враження, витягнула привітливо свої долоні до нього і вже без відрази вложила їх в його рудими плямами поцятковані і рудим волосом покриті руки. Блакитні очі вмить звесе-ліли знову, а уста ледве чутно шептали: «Оля! Оля!» (Це ім'я його найпершої і, здається, єдиної «дійсної лю-бові», на яку я мала бути схожою).
Ми розговорились щиро, поборюючи початкову ніяко-вість. «А знаєте, товаришко, — каже, між іншим, до мене Франко, — по ваших писаннях я уявляв собі вас дужою, високою, з енергійним голосом і жестами людиною, коли, між тим, ви ніжні та утлі, як «Рrіmа vеrа». — «Я щойно по матурі і по цілорічній науці 100-голового класу, — оп-равдуюсь, заждіть, аж я відпочину, то й стану саме та-кою, як ви це собі уявляли». — «Я дуже цього бажав би! Маємо вже одну ніжну поетесу, друга здалась би бадьо-ріша!» Так ми при веселій дружній розмові перебули добрих пару годин, так, як би приятелювали вже хтозна від яких давніх часів. Франко допрошувався, коли йому вільно буде ревізитувати мене в Жовтанцях (3 милі біля Львова). Я сказала, що повідомлю його, коли мені буде зручно. Втім, надійшли мої брати і пора прощання; розпрощавшись, ми розсталися.
Якось незабаром після мого повороту одного гарного пополудня прибігає до мене (я мешкала окремо від бать-ків у філіальній школі) задихана сестричка з зазивом чимскоріше іти з нею, бо там з татом є якийсь порохом дорожним припалий панок, що притьмом каже вести себе до панни Клими, що його тато умовляють, каже сестрич-ка, заждати у нас! «Ні, ні, — каже, — я не до вас, а до панни Клими прийшов!» Без душі біжу до них рятувати ситуацію, оскільки це ще вдасться. Та запізно вже було. Тато стрінув мене не то з подивом, а більше з докором: «Так, Мусю, — отеє п. Мирон (татові здавалося, що пи-сьменників треба шанувати їх псевдонімами) відкрив мені тайну, яку я, як отець...» — «Так, так,— перебиваю,— татко про це повинні були найперші знати і мені на це свій дозвіл дати (мої батьки були патріархальних погля-дів), але я хотіла вам несподіванку зготовити», тріпаю поспішно, прикликаючи на поміч усю свою бойову діа-лектичну підготовку, щоб роздобрити старого. Франко, зміркувавши, якого наварив мені пива, зніяковів і став, як «жак», знесмілений, перед строгим маєстатом сіль-ського «бакалавра».
Та ця прикра ситуація тривала недовго. Моє штучне занепокоєння та поміч моєї, наспівшої в ту хвилину матусі, що із сльозами обіймала голівку своєї «наслідниці» (матуся також займалась віршуванням за «добрих часів»), звеселили скоро загальний настрій, так що «пан Мирон» і незчувся, як став дуже «милим» і «пожада-ним» гостем в кружку щирих і добродушних селюків. І сам він звеселів і став добрим, з душею щирою, яким його, певно, там, у місті, ніхто не бачив ніколи. Вечором ми з Франком обоє та ще з півдюжиною моїх молодших братчиків та сестер пішли на прогулянку. Побували на мості над річкою, прислухаючись до мого улюбленого жаб'ячого хору. Виявилось, що і Франко його любить. Під час того, як менша братія довкола нас пустувала та гомоніла, ми вслухувались в ніжні трелі, що йшли навпе-ремінно з жаб'ячим співом, та, спершись на поруччя моста, вдивлялись у таємну глибінь плеса, посрібленого місячним світлом, та в ще глибшу глибінь власної душі.
Так не хотілось розставатись з чарами маєвої ночі, але малі пустії, захотівши спати, потягли нас до хати.—
Чому про вас кажуть, що ви звичайно похмурі, в'їдливі та відштовхуючі від себе? — питаюся Франка.—
А як ви кажете? — він питає.—
Я кажу, що навряд; ви веселі, як дитина, і ентузіастично добрячі!—
Я такий лиш при вас, друже!—
А чому не такий для других?—
Бо надто багато я зазнав лиха від чужих, а ще більше від своїх!
На тім ми розстались і пішли спати. На другий день раннім ранком ми пооглядали всі
