Це була стаття про долю селян рідного Брусилова, яку Іван Огієнко знав з власного досвіду. Про ті часи він згадував: “Дуже рано відкрилися мені очі на дійсне життя і я побачив велику й дошкульну бідоту мого українського народу. я бачив як скрізь бідує наш народ, бідує на всіх ділянках життя. І сам я ріс в обставинах таких, що кусок хліба був мені святковою присмакою, і це я бачив і скрізь навкруг себе.

І дуже рано я переконався, що саме працею, а часом саме тільки нею, можна поконати бідоту життя...

І перша моя ідеологія, яку подиктувало мені живе життя, була: праця – то ціль нашого життя.

Все це справляло величезний вплив на формування суспільно-політичних поглядів І.Огієнка і відіграло вирішальну роль у виборі життєвого кредо майбутнього вченого уже в студентські роки. Його девізом стало: “Служити народові – то служити богові”.

В університеті Іван Огієнко особливо зацікавився давнім українським письменством, що, зрештою, й обумовило його остаточний життєвий вибір. Вирішальну роль у цій справі відіграв професорсько-викладацький колектив історико-філологічного факультету, лекціями якого надзвичайно захоплювався молодий студент. На схилі літ Огієнко згадував: “У той час у Київському університеті на історично-філологічному факультеті серед професорів були такі видатні вчені, як Г.Флоринський (слов’янознавство), А.Лобода (українська література і народна словесність), С.Голубов (історія Церкви), В.Перетць (церковно-слов’янська, російська й українська мови, палеологія, діалектологія), М.Дашкевич (західна література), І.Лук’яненко (церковно-слов’янська і сербська мови)[29] та ін.

Найбільше Огієнка приваблював курс академіка В.Перетця – дослідника давнього українського письменства. Під його впливом після неодноразових клопотань Огієнку вдалося перевестись з медичного на історико-філологічний факультет. Незабаром він проявив себе як один з найздібніших студентів, став улюбленцем академіка Перетця.

Слід зазначити, що роки навчання І.Огієнка в Київському університеті (1903-1909) припадали на той період українського визвольного руху, який, за словами С.Петлюри, відзначався стійкою тенденцією до посилення української ідеї в широких масах населення України, зміцнення його творчих сил, активнішого вираження національної роботи, незважаючи на посилення репресивних заходів царського уряду. Зокрема після вимушеного проголошення конституційних свобод почалось бурхливе відродження українського друку, утворення українських громад, клубів, громадсько-політичних організацій. Саме ці процеси помітно вплинули і на “сильне пробудження українського національного почуття” Огієнка, визначення його місця в громадському русі.

“Свідома українська праця моя, - писав він про ці часи у своїх спогадах, - розпочалася якраз із року нового буйного відродження України, з 1905 року, й з того часу – по силах своїх... я й працюю на нашому культурному полі”. Саме тоді він, студент історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира, вперше починає писати українською мовою, стає активним дописувачем київської преси. Найближче він співпрацював з “Громадською думкою”, яка згодом була перейменована в “Раду”. В них вір розміщував замітки, кореспонденції, рецензії, статті, оповідання, поезії. Відповідаючи вимогам часу, злобі дня, його матеріали мали переважно публіцистичний характер, віддзеркалювали події суспільно-політичного значення. В 1906 р. на сторінках “Громадської думки” (“Ради”) за підписом О.Рулька, І.Огієнка, І.Огієнка-Рулька побачили світ десятки дописів молодого студента. Серед них – “Народ готується”, “Забастовочний рух”, “Літопис забастовочного руху”, “Народ бідує” та ін. В студентські роки Іван Огієнко бере активну участь в роботі українського київського товариства “Просвіта”, пройшов школу співпраці в Українському науковому товаристві ім. Шевченка в Києві з такими видатними громадськими діячами, як М.Грушевський, П.Павлуцький, Л.Добровольський, А.Лобода, В.Перетць, збагатившись спілкуванням з Б.Грінченком, М.Дашкевичем, М.Довнар-Запольським, А.Кримським, В.І. та С.І.Масловими, О.Назаревським, Є.Тимченком, М.Величковським, А.Зморавичем.

Тоді ж зав’язалося листування молодого І.Огієнка з маститим і авторитетним вже в той час у науковому та літературному світі І.Франком, який високо цінував перші наукові розвідки Огієнка, що видно з листа І.Франка до М.Грушевського (1907 р.).

З самого початку випуску “Записок Наукового товариства імені Шевченка в Києві” Огієнко, ще будучи студентом, виконував обов’язки коректора, перекладача і неофіційного редактора 1-6 томів записок. Уже 1907 р. в “Записках” появляються його праці, зокрема перекладені ним українською мовою українознавчі студії В.Перетця, А.Лободи, М.Петрова, Г.Павлуцького та ін.

На очах у І.Огієнка восени 1907 р. відбувалися і вибори до третьої Думи, які внаслідок реакційного виборчого закону зробили її переважно чорносотенно-октябристсько-кадетською, ворожою інтересам народів Росії. Молодий учений уважно стежив за подіями в Думі, за роботою в ній депутатів від України. Багато надій породив у нього законопроект, написаний М.Грушевським і поданий у березні 1908 р. 37 депутатами Державної Думи від України “Про учення українською мовою”, який у разі схвалення дав би можливість навчати дітей у початкових школах рідною мовою.

Відкриття українських шкіл було необхідною передумовою самозбереження нації, адже опанування школярем рідної мови – основний чинник формування його особистості.

Проект закону надійшов у думську комісію з питань народної освіти. Навколо нього піднявся шалений галас протесту серед депутатів, насамперед представників монархічних партій і частини, патріотичної громадськості в Україні. Найгучніше лунав голос “Клуба Русских Националистов”, утвореного в Києві 1908 р. з ініціативи професорів Т.Флоринського, В.Чернова, К.Попова, В.Тальберга, протоієрея Г.Прозорова та ін. У резолюції зборів “Клуба Русских Националистов” від 12 травня 1908 р. його учасники відзначили, що законопроект 37 депутатів Думи суперечить здоровому історичному й політичному глузду і не на користь південноросійських губерній. Як наслідок