Сильвестр — вчений-монах, який символізує нашу духовність. Це людина, яка живе для своєї країни, вірою і правдою служить князеві, а саме, втілює в життя його мрію про створення бібліотеки. Він вдало керує монахами-переписувачами:

Потщитесь, браття, треба поспішати,

Щоб книги всі переписати нам.

Сильвестр — добрий порадник і помічник родини князя. При відсутності Ярослава саме він міг своїм теплим словом і молитвою розв'язати ту чи іншу проблему. Це вірний син своєї батьківщини. З палкою любов'ю говорить він про рідне місто:

Благослови, Господь, державний Київ,

Що на горі над голубим Дніпром

Пильнує мир і всі труди людськії...

Крилатими стали слова Сильвестра, що сповнені глибоко патріо-тичними почуттями:

Хто вип'є раз дніпрової води,

Тому ніколи Київ не забути.

Журейко — вродливий, ставний, чорнобородий, завжди заклопо-таний і рішучий юнак. Має гарну фізичну силу, талант до вміння організувати навколо себе народ.

Каменщик Журейко не менше Ярослава любить свою вітчизну, щиро кохає свою дівчину Милушу. Коли варяг убиває брата Ми-луші і намагається скривдити дівчину, то він стає на захист, убива-ючи варяга-вбивцю. Князь поклявся скарати юнака. Журейко за-лишає Київ, стає моряком—рибалкою. Дізнаючись про зраду Ульфа і Інгігерди, доповідає Ярославу. Державні інтереси йому не байдужі. Однак він не корислива людина, бо відмовляється від пропозиції Ярослава залишитися при дворі. Журейко вдруге рятує Русь та Яро-слава, коли приводить новгородські полки на допомогу князеві під час битви з печенігами:

Побіда, княже! Господа прослав!

Побито вщент поганих супостатів.

Інгігерда — шведська принцеса, княгиня, дружина Ярослава. На початку п'єси автор зобразив її войовниче настроєною проти князя. Його плани і мрії для неї були чужими. Вона навіть готує з Ульфом змову проти Ярослава, бо була владолюбною людиною, чим заслу-жила від нього гнівний вигук: «У монастир замкну я Інгігерду!». Чотири роки життя в монастирі змінює її характер. Вона розуміє дії Ярослава, бачить у ньому мудрого політика, дбайливо батька, доб-рого чоловіка:

...Багато сліз сама я пролила...

Зате тепер навчилась шанувати

Любов і мир родинного житла...

Прости мене, мій княже господине,

Коли тобі я болю завдала.

А під час битви з печенігами вона молиться:

О Господи великий» милосердий,

Злих ворогів на Русь не допусти!

...................

І Ярослава в битві захисти!

...................

Обороніть нам руськую країну,

Ми ж вам церкви збудуємо святі!

Чільне місце у творі займає образ доньки Ярослава — Єлизавети. Молода князівна палко любить всій край. Перед розлукою з бать-ківщиною вона тужить:

О Боже мій... покинуть рідний Київ

І рідний край... Я не знесу розлуки.

Однак Єлизавету Ярослав віддає заміж за Гаральда, норвезького короля, і вона покидає вітчизну. І хоч великою була любов Гаральда, однак Єлизавета помирає, дуже сумуючи за домівкою, за Києвом.

Про Київ все співала недосяжний

І так згасала, мов свята свіча...

Сповнені великої патріотичної сили слова Єлизавети:

Де я знайду чудових стільки книг,

Такі пісні, як в Києві у тата,

Що королів мудріший всіх земних.

А Київ наш — зелений і прозорий!

Дніпро широкий... кучеряві гори,

Палати білі, бані золоті...

Де ще красу подібную знайти?

І це все кинуть...

Вона перейняла від батька любов до книг, до рідної землі.

Патріотичні почуття простого люду розкриті і в діях скромної Милуші, дочки Людомира та коханої Журейка. Це ніжна, любляча донька, вірна подруга. Вона здатна на рішучий протест проти крив-ди, уміє знайти вихід зі скрутного становища. Саме вона врятувала свого коханого від жорстоких намірів Ульфа. Чільне місце в п'єсі займає план захисту Журейка від обіцянки князя покарати його. За любов, за вірність до рідних їй людей вона вмирає від смертельної рани. Дівчина назавжди залишилась у своєму рідному Києві. Трап-лялась можливість покинути цей край, але вірність, відданість своїй батьківщині, народу не дали можливості цього зробити. «Ой ли-шенько... Не можу ж я без болю покинуть Київ. Не спіши...»,— ці слова Милуша промовила Журейку.

Не судилося молодим пізнати щастя.

Отже, герої п'єси «Ярослав Мудрий» — це патріоти свого краю, свого народу, мужні, красиві душею люди.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА П'ЄСИ «СВІЧЧИНЕ ВЕСІЛЛЯ» ТА ІСТОРІЯ її НАПИСАННЯ

«Свіччине весілля» — це високопоетичний твір про визвольну бо-ротьбу київських ремісників на початку XVI ст. проти засилля ли-товських експлуататорів.

Цю драматичну поему Іван Кочерга написав у 1930 році. Знайомлячись з історичними матеріалами про минуле нашого на-роду, письменник натрапив на дві грамоти литовських князів, які панували на загарбаних землях Києва кінця XV — початку XVI ст. В них ішлося про заборону для простих людей використання світла у своїх оселях, немовби з протипожежних міркувань. У разі непо-слуху стягувалися чималі для того часу штрафи. Безперечно, це було виявом жорстокого ставлення до трудящих.

У п'єсі «Свіччине весілля» І. Кочерга розповідає про жорстокі безчинства зарозумілого київського воєводи, який заборонив горо-дянам користуватися світлом. Тяжка заборона тривала понад де-сять років. Робочий люд не міг із цим миритись і протестував. Цей мотив і поклав в основу свого твору І. Кочерга. Майстерно пов'язав драматург історичні факти з відомим на Київщині ремісницьким звичаєм «женити свічку». Цей народний обряд сягає в сиву давни-ну. Цей звичай побутував не лише в Києві, айв інших містах Ук-раїни, Росії і навіть Західної Європи і був приурочений до різних річних і сімейних свят. Напевне, звичай походить від того, що люди здавна віддавали почесті дереву та вогню. Пізніше обряд дещо змінив-ся і в ремісницькому побуті десь із XVI аж до XX ст. справлявся так: щороку першого вересня ремісники в домовлений час закінчу-вали роботу, збиралися окремими цехами, запалювали «свічку яру», обвиту строкатими стрічками, і