Донцов вимагає чітко розрізняти дві антагоністичні культури в єдиній національній: культуру орачів і культуру воїнів - національної еліти. Ця, остання, найповніше втілена у „Слові". „ Чи селянська культури не миє права на існування? Ніхто їй того запе-речувати не буде. Селянська культура може бути по-своєму багата і стародавня, але тим не менше лишиться вона селянською, себто культурою нижчої верстви, яка сама звичайно шукає взірців у культурі панській, а не навпаки. Селянська культура, культура провансальця, гуцула або баска, існувала й існуватиме, але трагедія нашого часу в тім, що наша інтелігенція намагається з культури підрядної класи, з принципів рідного провансальства зробити дрієнтаційний або гравітаційний осередок для національної культури взагалі. Культура орачів може бути симпатична й високо моральна, але абсурдно було б робити з неї „формуючу засаду для культури людини взагалі" (Ортега). Культура, яка протиставляла св.Софії народні дерев'яні церкви, козацькому бароко - селянські хати, гетьманським килимам - народні, старій князівській чи полковницькій ноші - народну селянську ношу під назвою „національного костюма", героїчній літературі Прокоповичів і „Слова о полку Ігоревім" - ідилії селянські або утопії Квітки 19 віку чи його наслідувачів 20 віку, - така культура вела б тільки до обниження загального рівня нашого культурного життя. Це було в літературі, в мистецтві, в театрі пристосування до тісного духового одягу і смаку нижчої верстви, на яку орієнтувалася демократична інтелігенція, орієнтація на хохла, який, вступивши на політичну сцену в постаті тої інтелігенції, уперто рішив тим хохлом лишитися"".

У розділі „Психологічне обличчя провідної верстви" Донцов до характеристик широко залучає образи „Слова", де всі чесноти аристократії втілено в постатях князів і дружинників: „До таких же хижаків, до сірих вовків рівняє дружинників князя автор „Слова о полку Ігоревім" так само, як історик конкістадорів іспанських пише, що були вони „з породи драпіжних яструбів". Була це окрема, благородна порода людей...". Слідом за автором „Слова" Донцов уважає, що Київська держава захиталася у своїх основах тоді, як настала мішанина вартостей, коли „стали князі про мале говорити: це велике" і перестали дбати про цілу Руську землю.

У наступному розділі „Формотворчі ідеї правлячої верстви" Донцов цитує „Слово" цілими сторінками, аналізує образи землі, степу, річки Дону, природи в цілому - бо це відображення світовідчування правлячої еліти, її волі до влади й пошанування сили: „Степ „Слова о полку Ігоревім" - це не розмріяний степ хлібороба з жайворонками і з ясним сонечком, з безхмарним небом, і морем золотої пшениці, розманіжений, приспаний і сонний. Це інший степ, де чутно звіриний свист, де вовки грозять по яругах, де клекотять орли, на кості звірів скликають, де лисиці брешуть на червлені щити, де самі люди не поволі, мов віл, тюпають за плугом, лиш скачуть, як сірі вовки. Це грізний степ, де чорні хмари з моря йдуть, де трепещуть сині молнії, де в напруженні чекають дружинники і вої грому великого. Не прозоро, а мутно в цім степу ріки течуть, не ратаї гомонять, лиш вороння кряче, трупи собі ділячи. Не орачі жнуть в цім степу золоте жито, лиш воїни збирають красні дівки половецькії й оксамити. Це степ особливих орачів, що замість плуга плугатаря несуть меч оборонця, або наїзника. Снопи ці степовики стелять головами, молотять не ціпами, а списами, на тоці не колосся кладуть, а життя своє, а віють не зерно від полови, а душу від тіла. В їх поезії не про борозни говориться, лиш про яруги, не про рало, а про шаблі і луки. Ніч у цім степу старокнязівськім не співає соловієм, лише стогне грозою, а птаство не колоски видзьобує на ланах, лише очі поляглим у полі[...] Був це трагічний, бо повний небезпек для воїна, степ борців і смерті, не ідилічний степ серпа й коси, як його малює Панас Мирний - [...] У степу войовників не чутно пошуму нив, лиш свисти стріл, а жита не цілують вони, лиш часто топчуть кінськими копитами. До Дону біжать вони не води напитися, коні напувати чи коноплі мочити або рибу ловити, лише щоб шоломом його зачерпнути. Поле войовника не тинами, а червленими щитами перегороджено, а мости мостили в цім „узорчі половецькими", а гати гатили дорогими шатами. Це була чорна земля кулями засіяна, не бороною, а білим тілом зволочена, не водою, а кров'ю сполочена, як співається в Думах і в „Слові о полку Ігоревім". В цих обох уявах, в обох картинах степу, таких протилежних і не подібних до себе, відбивається і спосіб життя, і спосіб думання, і мрії і задуми, і цілі й завдання таких різних між собою каст - касти панівної і касти підвладної".

У „Слові" Донцов знаходить ту ж таки антитетичність, властиву і його способові думання. Але в українському історичному контексті середньовіччя, як і в європейському, антитеза вояцької еліти й хліборобського загалу була трохи складніша: „Ідеологи „полежайства" називали цей тип лицаря - кочівником, номадом, протестували проти його „дикунства протиставляючи йому культурність хлібороба. Антитеза фальшива! Нема двох бігунів: культурний хлібороб і - кочівник козацький. Протиставлення є інше: з одного боку, хлібороб, з другого - татарин, кочівник, що нищить плоди його праці, або московський наїзник, а з третьої - вояк і