Бароко – це художнє світосприйняття, яке відби-ває особливості свого часу і з'являється тоді, коли оптимізм, простота і прозора ясність, властиві твор-чості митців ренесансної доби, перестають задоволь-няти людей [61].

У своїй книзі «Спільність і своєрідність» Д.С. Наливайко зазначає, що в естетичній природі бароко – мінливість, поліморфність, оскільки воно було породженням і художнім вираженням різко контрастної, суперечливої доби: реформація і контрреформація, абсолютизм і феодальна станова держава, ренесансний гуманізм і середньовічна схоластика, античний класицизм і готика – такі були ті різнорідні полюси, в силових лініях яких складалося і розквітало бароко [22, 117].

Феодалізм відживав своє, пануючий клас сходив зі сцени, його агонія тривала віками, надзвичайно боляче, криваво. На декого криваві події цієї боротьби справляли враження страшного фатуму, що переслідує людство.

Так народився відчай, так виникло в ту епоху мистецтво бароко. Внутрішня сутність його – в трагічному надломі, в розірваності почуттів, в протиріччях між світоглядом Відродження, від якого не могли відмовитися ні тогочасні митці, ні наступні покоління середньовічного християнства.

На зміну одному типу художнього мислен-ня, стилю Відродження, приходить інший – стиль Бароко. Проте це не означає, що представники епохи Бароко відмовилися від досягнень Ренесансу, вони продовжу-вали розвивати їх. Учені дійшли висновку, що баро-кова культура – це «синтез» – поєднання культур Середньовіччя (готики) і Відродження, античних та християнських традицій [61].

Проте цей «синтез» був досить складним. В епо-ху Бароко змінюється ставлення до релігії, яка почи-нає активніше впливати на культуру. В цьому мож-на вбачати вплив Середньовіччя. Богослови цього періоду вважали, що тільки Бог заслуговує високої думки. В епоху Ренесансу його місце займає люди-на, зокрема митець [61].

В епоху Бароко була порушена віра в гармонійно розвинену людину Ренесансу. Людина-титан, гордий переможець, шукач слави, почестей і багатства сприй-мається як красивий міф. Митець Бароко пам'ятає про суперечності в людській душі, він дивиться на неї як на арену одвічної боротьби добра і зла, не приховую-чи іронічної меланхолійної усмішки... Ідеологи XVII ст. вважали багатство за тяжкий, але поправний гріх. Гуманізм Бароко трагічний у своїй основі, прониза-ний сумом за втраченою ілюзією досконалості [61].

Новий час приніс не сповнення жаданих мрій гуманістів, а контрреформацію, релігійні та інші війни. Тож не дивно, що багато гуманістів пережили розчарування і в пошуках виходу відреклися або намагалися відмовитися від гуманістичних мрій і навернулися в лоно католицької церкви [59].

Митці бароко вищою духовною мудрістю вважали божу благодать, протиставляючи її людській зіпсутості й грішності, висували ідеал поміркованої у своїх тілесних бажаннях людини, яка зневажає матеріальні блага і загалом земне життя як сфери нижнього порядку заради вічного служіння Богові. Мистецтво бароко наблизило людину до покаяння за кров і розбрат між людьми та безсилля його подолати. Бог виступає як єдина сутність, варта високої оцінки, людина ж представлена слабкою і безпомічною, а земне життя – марне і швидкоплинне, тому загальний настрій барокових творів песимістичний, сповнений зневіри і розчарування.

Песимістичне світовідчуття породило зневіру в людському розумові, в здатності людини самовдосконалюватися, досягнути того гармонійного розвитку, про який так мріяв Ренесанс. Проте гуманісти не змогли позбутися прекрасних мрій про земне щастя й радощі, гармонійно розвинену, духовно наснажену людину, тобто прекрасних гуманістичних концепцій світу та людини. І ці мрії вони намагалися поєднати з релігійним благочестям, новим, барочним світосприйняттям, у якому розумне і гармонійне викривляється й химеризується, позбавляється ренесансної пластики, у якому не знайти ні початку, ні кінця, а земна краса поступається місцем ідеалам потойбічної краси. Ідеологічно-філософська основа бароко дуже складна і суперечлива: це відмова від гуманізму доби Відродження і водночас спроба зберегти його.

Відійшовши від властивих ренесансній культурі уявлень про чітку гармонію та закономірність буття і безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на протиріччі між людиною та зовнішнім світом, між ідеологічними й чуттєвими потребами, розумом і природними силами, які уособлювали тепер ворожі людині стихії.

Разом з тим культура бароко далека від сентиментальної сльозливості або пасивної споглядальності, її герой – здебільшого яскрава особистість з розвиненим вольовим і ще більш розвиненим раціональним началом, художньо обдарований і дуже часто благородний у своїх вчинках [61].

Проте в літературі бароко дуже багато протиріч. У працях мислителя Лейбніца знай-шла вираження думка про двомірність психічної діяльності, про неусвідомлене. Сприйняття, не пред-ставлені на рівні свідомості, вчений назвав перцепціями, на відміну від аперцепції – свідомості, що спирається на увагу і пам'ять. Б.Паскаль у своїх «Думках» писав: «Міжусобиця розуму і пристрас-тей у людині. Якби у неї був лише розум... Або ж тільки пристрасті... Але, наділена і розумом, і при-страстями, вона безперервно воює сама із собою, бо мириться з розумом тільки тоді, коли воює з пристра-стями, і навпаки. Тому вона завжди страждає, завж-ди її роздирають суперечності» [8, 10].

Тема боротьби з пристрастями є характерною для доби Бароко. Та все ж людина цієї епохи вірила в подолання суперечностей, у диво, покладала великі надії на духовних учителів.

У творах барокових мислителів, письменників про-повідується аскетизм як норма життя. Локк закликає в педагогічних порадах до розумного самообмеження в їжі, одязі, теплі. Проповідь аскетизму знаходимо у по-вчаннях І.Галятовського: «Хто багато їсть і багато п'є, той не багато житиме на світі, бо шлунок, багатьма стравами і напоями наповнений, не може