Донн виправдав себе як одного із найкращих проповідників того часу, і в 1621 р. стає духівником короля, настоятелем собору святого Павла. Однак його проповіді не схожі на звичайні, а більше на покаяння. В них дуже виразно звучить: «Господи, я негідний, але скажи тільки слово...». Донн не прагне доказувати, а переконує – саме в цьому криється сильний вплив його проповідей на людей.

Можливо, щоб краще зрозуміти проповіді Донна, слід звернутись до найзнаменитішої з його прозаїчних книг – “Devotions upon Emergent Осcasions...”. Можливий переклад цієї назви: «Звернення до Господа в годину потреби і біди» або «Молитви в годину біди», проте пам'ятаючи про те, наскільки «модерністом» був для свого часу Донн, по-російськи книгу цю називають по іншому: «Взывая на краю».

Писалася вона взимку 1623 р., коли Донн зліг з нападом важкої «лихоманки». Сучасні медики стверджують, що то був тиф, серед симптомів якого – безсоння, марення, повне знесилення і дуже важкі болі у всьому тілі. На п’ятий або сьомий день настає криза, але навіть якщо вона минула, залишається небезпека для життя, яка може призвести до фатального наслідку. Тим самим Донн підійшов до самого краю могили і лише чудом залишився живим. Згодом Донн скаже, що він вважає себе тричі народженим: «Перший раз – то було природне народження, коли я появився на цей світ, другий раз – народження … коли я був висвячений, сьогоднішнє моє народження – … коли я повернувся до життя після моєї хвороби» [23, 21]. Те все, що він пережив за час хвороби, стало основою праці «Звернення до Господа...».

Про смерть він роздумував не раз, подібно до царя Мітрідата, який кожного дня, приймаючи малі дози отрути, зробив себе для нього невразливим. Донн говорив на проповіді 1619 р., що немає нічого ближчого до безсмертя, як щоденне вмирання, тому що нечутливість до смерті і є безсмертям; і той лише ніколи не скуштує смерті, хто підготовлений до неї постійними роздумами про це.

Остання проповідь Донна, прочитана ним в передчутті власного кінця, отримала назву «Дуель зі смертю». «Я не бажаю, щоб смерть забрала мене, коли я сплю. Я не хочу, щоб вона взяла мене без боротьби, щоб їй достатньо було лише оголосити мене мертвим, – ні, нехай переможе мене» [23, 21], – писав він в одному із листів до свого друга, Генрі Гудьєру.

Однак «Звернення до Господа...» не просто роздуми про смерть, вони –безпосередній досвід фізичного вмирання, зафіксований крок за кроком.

Рукою Донна, коли він писав «Звернення...», в прямому значенні керувала лихоманка. Складність тексту пояснюється тим незвичним загостренням, прискоренням роботи свідомості, які є часом властивими для хвороби.

Книга – а в ній більше 200 сторінок – була закінчена Донном протягом місяця. І зразу ж друзі наполягали на тому, щоб вона вийшла друком. Хоча Донн був ще не зовсім здоровий, аби виходити з будинку, надрукований екземпляр уже лежав у нього на столі [23, 21-22].

Смерть прийшла до настоятеля собору святого Павла в 1631 році. 23 лютого у Вайтхоллі, у присутності короля він прочитав свою останню проповідь, вибрав для неї тему із псалма: «У владі Господа Вседержителя ворота смерті». Він уже готувався в них увійти, фактично він служив панахиду по самому собі [24, 24]. Як сказав його друг Ісаак Уолтом (Izaak Walton), після його останньої проповіді – яку він назвав власною похоронною церемонією – Донн ретельно розглядав свій портрет, роздумуючи про своє життя. Трохи більше як місяць по тому, 31 березня, Джон Донн помер [37, 288].

Два роки згодом вийшла перша книга його віршів [24, 24].

Отже, з впевненістю можна сказати, що Джон Донн – відома постать загально-європейської літератури періоду бароко. Він не наслідував філософію своїх сучасників, а впроваджував і творив нове бачення тієї епохи, зокрема метафізичної течії.

2.2. Жанрові та мовно-стильові особливості поезії Джона Донна

Новаторство Донна полягало в його пристрасті до метафори. Це дуже відрізняло його вірші від лірики поетів старшого покоління. Таку метафору в Англії того часу називали концепт (conceit). При вживанні метафори зазвичай відбувається перенесення значення і один предмет уподібнюється іншому, в дечому схожому з ним, як би показуючи його в новому світлі і тим відкриваючи ланцюг поетичних асоціацій.

Внутрішня механіка концепту Джона Донна складніша. Тут теж один предмет уподібнюється іншому, але предмети ці зазвичай вельми далекі один від одного і на перший погляд не мають між собою нічого спільного. Поета в даному випадку цікавить не стільки зображення одного предмета за допомогою іншого, скільки взаємовідношення між двома несхожими предметами і ті асоціації, які виникають при їх зіставленні. Як приклад, уподібнення душ закоханих ніжкам циркуля, які скріплені єдиним стержнем, порівняння лікарів, що схилилися над тілом хворого, з картографами або зіставлення на глобусі межі між західною і східною півкулею, що стирається, з переходом від життя до смерті і від смерті до воскресіння.

Поети-єлизаветинці іноді користувалися такими метафорами і раніше, але дуже рідко. Саме Донн свідомо зробив їх важливою частиною своєї поетичної техніки. Вражаючи читачів несподіванкою асоціацій, вони допомагали