Свої перші вірші Донн написав в студентські роки в час занять в лондонській юридичній школі Лінкольнз-Інн. Студенти, які навчалися тут приділяли велику увагу логіці і риториці. Щоб виграти справу майбутні адвокати повинні були навчитися оспорювати свідчення свідків, повертати хід процесу в потрібне русло і переконувати присяжних в правоті свого підзахисного. Перші проби пера поета, мабуть призначалися для його товаришів по навчанню. У цих віршах Донн всіляко прагнув приголомшити віртуозністю своїх доводів і разом з тим з посмішкою неначе зі сторони, стежив за реакцією уявного читача, розставляючи йому різноманітні пастки. Гнучка логіка аргументів цілком підкорялася тут поставленій в дану хвилину меті, і вся краса веселої гри полягала в тому, щоб з легкістю довести будь-яке твердження, яким би зухвало дивним воно не здавалося на перший погляд. У подальшому прийоми подібної веселої гри міцно увійшли до поетичного арсеналу Донна, і він часто користувався ними в своїх найсерйозніших віршах, як і раніше вражаючи читача віртуозністю доводів і запаморочливими віражами думки (наприклад «Роковини» або «Пристрасна п'ятниця 1613р.») [55].

Мова Донна драматична, дотепна і іноді приголомшуюча. Він використовував різноманітність образності, і його ритм базувався на щоденній мові [50, 308]. Метрика і ритміка вірша ускладнені: як бачимо, він використовує як довгі, так і короткі речення у своїх віршах.

Отже, дослідивши поезію Донна, можна зробити висновок, що уміння притягнути протилежності і знайти точку їх зіткнення, зрозуміти складну природу явища, що складається з різнорідних елементів, і одночасно побачити, що скріплює ці елементи єдність – найважливіша мета його творчості. Вона багато в чому пояснює суперечності, що впадають в очі пересічному читачеві. Хаос тогочасного суспільства стимулював його уяву, а різноманітні концепції перетворювалися на поетичні образи, майстерно обіграні Донном [55].

Висновки

В результаті дослідження теми поезії Джона Донна в контексті європейського бароко, ми дійшли наступних висновків:

Епоха бароко, з одного боку, – епоха великого розквіту природознавства та математики (бо основа пізнання природи для людини бароко – міра, число та вага), а з іншого боку, – епоха розквіту богослов’я, епоха спроб богословського синтезу. Людина бароко або втікає до усамітнення з своїм Богом, або, навпаки, кидається у вир політичної боротьби, перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планів поліпшити стан усього людства.

В ідеалі, обидва для людини бароко можливі шляхи ведуть до тієї самої мети: через «світ» (природу, науку, політику) людина завжди приходить до того самого – до Бога. Отже, якщо культура готики принципово релігійна та навіть церковна, якщо культура ренесансу принципова світська, культура бароко мусить мати обидві – релігійну та світську сфери; але можлива – і реально зустрічається нерідко – барокова культура з великою перевагою або й виключним пануванням релігійної сфери.

Слід зазначити, що бароко притаманний скептицизм, сумнів щодо всесилля розуму і безмежності пізнання, раціоналізму світу та людського існування. Він культивує таємниці, загадки, відкриває несподівані варіації і варіанти в явищах і предметах, часто звертається до теми швидкоплинності і приреченості усього земного, суперечності дійсності.

Ще одною ключовою рисою епохи бароко є інтуїтивне пізнання, яке дозволяє проникнути у внутрішню сутність речей, поєднати світ видимий і невидимий, реальний та ілюзорний, свідомий і неусвідомлений. Митці бароко заперечували можливість пізнання дійсності, не ставили перед собою завдання пояснити її, навпаки, демонстрували її складність, змінність, непізнаність, тому художній світ у їхніх творах постає багатозначним, ірраціональним, динамічним. Звідси – потяг бароко до живописності, гротеску, містики, гіперболи, контрасту, заплутаних сюжетів і композицій, заплутаної інтриги.

Барокове мистецтво та барокова поезія не призначені для іншого часу, а призначені саме для «людей бароко». Любов до натуралізму, до зображення природи також і в її «низьких» елементах, до конкретного, за яким бароко завжди бачило духовне, божественне, ідеальне, привів барокове мистецтво та поезію і до уваги до занедбаної доти народної поезії, до фольклору. В поезії бароко маємо перший підхід до «народності». І бароко знайшло живий інтерес та симпатію серед народу: не дивно, що надзвичайно сильні впливи бароко залишилися в усій народній поезії та народному мистецтві Європи й досі.

Досліджуючи літературу бароко, науковці класифікують її у певні течії, які в різних країнах по-різному називаються. В Англії – це «кавалерії» або «каролінгці» та «евфуїсти», у Франції – це преціозна література, в Італії – «маньєризм» або «марінізм», в Іспанії – «гонгоризм» та кальдеронівське (філософське) бароко.

В роботі детальніше було досліджено метафізичне або релігійне бароко. Визначальним стильовим засобом бароко, а здебільшого метафізичної школи є метафора, за допомогою якої можна пов’язати чи зіставити несумісні на перший погляд ідеї та предмети (комічне і трагічне, піднесене і потворне, світ духовний і фізичний, християнство і язичництво, світло і темряву), таким чином добитися високої емоційності, експресивності, філософської глибини і водночас вишуканості.

Корені метафізичного стилю – у скептисисі та відносності світогляду бароко, у відсутності систематизації всього багажу знань про світ, у відсутності критеріїв істинного, справжнього, політичних та моральних основ. Теза Відродження «все можливо» замінена у бароко «все однаково сумнівно». Тому в метафізичному стилі