Схильність до вагань між життєлюбством і аске-тизмом вважається однією з визначальних рис духов-ного життя часів Бароко. У вчених, філософів цієї епохи зустрічаємо вагання між наукою і релігією. Деякі думки мислителів тих часів про людину і Всесвіт нагадують сьогоднішньому читачеві роздуми екзис-тенціалістів. Для Паскаля, як і для Сартра, людина подібна до піщинки в океані Всесвіту. «Хай відчує, – пише Б.Паскаль, звертаючись до людини свого часу, – як вона загублена в цьому глухому закуті Всесвіту, і, виглядаючи з комори, наданої їй під жит-тя, – я маю на увазі зримий світ – хай усвідомить, чого вона варта сама…» [8, 11]. Отже, популярність теми смерті в мистецтві бароко обумов-лена трагічністю світосприйняття [8, 11].

А так відтворює свою добу в образі страшної морської бурі англійський поет Джон Донн:

Мету я втратив. Жити без мети,

Коли ти боягуз,- не зможеш ти.

За кожний хибний крок, за день в борні

На нас чекають муки престрашні,

Нам доля заздрісна готує кари,

А ми не відведем її удари.

Чи нам про вітер на морях благати?

Чи ще снігів на полюси додати?

Який нещасний нині чоловік!

А ким він був у попередній вік?

Він був ніщо! Та й ми – на що ми годні?

Хіба здолать нам злигодні природні?

(Переклад В. Коптілова)

Мистецтво бароко вже не просто розважало чи давало відпочинок, воно спонукало до роздумів про життя – його загадковість, красу і трагізм. Тож мистецтво бароко закликало людину дорожити життям і пройти його осмислено, духовно змістовно.

ХVІІ-ХVIII ст. є періодом розквіту природознав-чих та математичних наук, а в житті людини велику роль відіграють міра, вага, число. Проте мислителі цього періоду не полишають звички покладатися в усьому на інтуїцію. «Ми осягаємо істину не лише розумом, а й серцем, – пише Б.Паскаль. – ... саме на пізнання серця й інстинкту повинен спиратися розум і на них базувати все своє міркування» [10, 11]. Англійський філософ Джон Локк у трактаті «Про виховання розу-му» виявляє інтерес до загадкових психологічних явищ, видінь і одкровень. Подібні процеси зустріча-ються і в поезії. Митрофан Довгалевський у курсі лекцій з поетики («Поетика. Сад поетичний», 1736-1737) зафіксував поширення «фантасмагоричних» віршів. А І.Орновський у книжці «Спеза каміння» (1693) дав приклади «ширяння в захмарному світі»:

I здається, я крила уже приправляю

І з Персеєм на гори Кавказькі злітаю

...Чи вітри це Еола, ті хмари блакитні,

Мчать мене через небо над хмари несхитні?

(Переклад В. Коптілова)[10, 11]

Усвідомлюючи безкінечність всесвіту, неможливість осмислення логіки розвитку подій, теоретики і практики бароко визнавали єдино правильним інтуїтивне пізнання, яке дозволяє проникнути у внутрішню сутність речей, поєднати світ видимий і невидимий, реальний та ілюзорний, свідомий і неусвідомлений. Митці бароко заперечували можливість пізнання дійсності, не ставили перед собою завдання пояснити її, навпаки, демонстрували її складність, змінність, непізнаність, тому художній світ у їхніх творах постає багатозначним, ірраціональним, динамічним. Звідси – потяг бароко до живописності, гротеску, містики, алегорії, гіперболи, риторики, контрасту, ускладнених сюжетів і композицій, заплутаної інтриги, висвітлення одних і тих самих подій під кутом зору різних персонажів.

Визначальним стильовим засобом бароко є метафора, за допомогою якої можна пов’язати чи зіставити несумісні на перший погляд ідеї та предмети (комічне і трагічне, піднесене і потворне, аскетизм і гедонізм, християнство й язичництво, світ духовний і фізичний, світло і темряву), таким чином добитися високої емоційності, експресивності, філософської глибини, водночас вишуканості. Отже, бароко - це мистецтво, збудоване на контрастах та асиметрії [61].

Тобто, особливістю бароко є посилений інтерес до незвичайних, навіть химерних художньо-поетичних засобів: вона тяжіє до яскравих, небуденних метафор, порівнянь, алегорій, контрастів, антитез із загостреною полярністю (наприклад, солодкий біль, радісне страждання, муки радості тощо). Метою таких вибагливих художніх засобів є бажання здивувати, вразити читача особливими поєднаннями слів, мовними проти-ставленнями, незвичними співзвуччями, дивовижними, дуже складними образами. Поети відкривають для себе і для читача спільне між словом і музикою, словом і живописом[5, 48].

У своїй книзі «Спільність і своєрідність» Д.С. Наливайко, окрім динаміки образів і композицій, різких контрастів, як формальних, так і смислових; окрім метафоричності, доведеної до своєрідної універсалізації, як стильову домінанту бароко, вказує на кончетизм – тобто поєднування віддалених, а то й протилежних понять і явищ – а ще й на підвищену комунікативність, на прагнення вразити глядача або читача, заволодіти його почуттями і свідомістю [22, 118].

А вміння поєднувати найвіддаленіші явища є, за твердженням визнаних теоретиків бароко Б.Грасіана і Е.Тезауро, виявом „швидкого розуму”, або дотепності розуму. Принцип дотепності, а ще його називали „консептизмом”, набув особливої популярності в поезії бароко. Його ввели і широко застосовували Дж.Маріно в Італії, Л. де Гонгора в Іспанії, Джон Донн і поети-метафізики в Англії. Будуючи свої твори