У різних країнах Бароко розвивається несинхронно. В ХVІІ-ХVІІІ столітті воно утверджується в Італії та Іспанії (окремі його елементи знаходять тут, починаючи з XVI століття). У XVII ст. цей напрям досягає розквіту в країнах Західної Європи і функ-ціонує поряд з класицизмом і просвітительським реалізмом. В Іспанії він представлений поезією Гонгори, драмою Тірсо де Моліна, а також творами Кальдерона. В Італії представниками баро-кової літератури були Т.Тассо, Дж.Маріно, в Німеч-чині – П.Флемінг, Г. Гріммельсгаузен та ін. [20, 10].

В усіх слов'янських літературах стиль бароко сформувався тільки тому, що на них впливали літератури країн Заходу. Найвпливовішою була італійська література, потім – французька, німецька, іспанська, які, мовляв, фактично й стимулювали виникнення барокової творчості в Польщі, Хорватії та Чехії, а ці останні (найбільше – Польща) зумовили подібні явища і в Україні, Білорусії та Великоросії [33, 82].

Існує думка про те, що в Україні еле-менти Бароко з'явилися наприкінці XVI ст. в творах М.Смотрицького та А.Римші. Важливу роль у його утвердженні мала Києво-Могилянська академія (1632). Професори цього закладу були визначними представниками літературного бароко.

Як пише В.І. Мацапура у своїй статті «Це загадкове, примхливе бароко», в Україні Бароко трималося довше, ніж в інших країнах, – майже до кінця XVIII ст. Одним з визнач-них його центрів став Київ. Через посередництво України і Білорусії, які тісніше стикалися із захід-ноєвропейською культурою, цей напрям утвердився в Росії. Д.С.Лихачов зазначає в зв'язку з цим, що Росія засвоїла Бароко в «адаптованому», «полегшеному» вигляді. Значним його представником був тут С.Полоцький [20, 10].

Бароко – стиль дуже складний, чутливий до національ-ного і самобутньо-історичного, пов'язаного з реаліями тієї чи тієї країни. Тож не дивно, що він породив багато різновидів, течій [5, 48].

Бароко стало основою і для елітарних, дворянських течій, що носять різні назви у літературах різних країн. В Англії – це «кавалерії», або «кароїнгуї» (від латинської форми короля Карла – Каролюс) та «евфуїсти» - від імені Евфуеса, персонажа аристократичного поета XVI Дж. Ліллі, мову якого Шекспір називав накопиченням «гіпербол триповерхових пишних слів, чванливого педантства».

«Кавалери» сповнювали свою поезію еротичними і монархічними мотивами, вирізнялися католицькими симпатіями, їхній улюблений герой – стилізований галантний лицар, що немов зійшов зі сторінок лицарських романів. Вони пишуть вишуканою мовою, сповненою несподіваних метафор, порівнянь, антитез, яскравих епітетів. Ще більшою мірою культ вишуканої мови був властивий евфуїстам, стиль яких характеризувався риторичністю, пишномовністю, багатослів’ям та посиленою емоційністю.

У Франції дворянське бароко називали преціозною літературою (французьке слово “precieux” означає дорогоцінний). Преціозній літературі теж властиві вишукана лексика та манірне пишнослов’я.

Преціозна література розвивалася під впливом італійського дворянського бароко, що називається «маньєризмом» (від італійського manieismo – прийом, манера) або «маринізмом» – від імені італійського поета Дж. Маріно. Головна тема його творчості – кохання. Уславився він поемою «Адоніс» – про любов Венери до прекрасного юнака. Поет розповідає про цю любов з деякою іронією і витонченістю, використовуючи несподівані метафори, чудернацькі мовні звороти, поєднання понять, що взаємовиключаються, оксиморони: багатий жебрак, учений невіглас, радісний біль, солодка мука, німий оратор. Зірки він називає блискучими дукатами з небесного монетного двору, ніжними танцівницями неба, смолоскипами на похоронах дня, а вуста красуні манливою тюрмою. Маріно намагається радіти, але пам’ятає, що «ледь народилася людина на світ, а очі її вже відкрилися для сліз»; що від народження вона позбавлена волі, що чекають її у житті страждання і муки, а згодом смерть і могильний морок.

Маньєризму при-таманні декоративність, прикрашування, витон-ченість форм, гострі дисонанси, ускладненість ком-позицій та деформація пропорцій. У літературі цьо-го періоду новаторським характером, як зазначає М.І. Борецький у своїй статті «Бароко та його різновиди», позначена творчість Т. Тассо, М. де Сервантеса, Кальдерона де ла Барки, К.Марло, пізнього Шекспіра та інших. Поступово стиль маньєриз-му втрачає самостійне значення і зливається зі сти-лем бароко [5, 48-49].

Іспанським різновидом італійського марінізму був гонгоризм, який ще називають культеранізмом. Ім’я цьому різновидові бароко дав поет Л. де Гонгора-і-Арготе, поезія якого поєднала в собі ясний і темний стилі та характеризувались витонченою вишуканістю мови. Гонгора «затемнював» думку, вимагаючи читати вірш кілька разів, щоб проникнути в його зміст, доступний не всім, а лиш обраним, культурним (звідси назва «культеранізм»). А такими він вважав тих, які могли розпізнати, зрозуміти ірреальне. Як і Маріно, Гонгора любив використовувати поняття, що взаємовиключалися: найсолодша отрута, блаженні муки тощо.

Своєрідним різновидом іспанського бароко є філософське бароко, або кальдеронівське (від прізвища його творця – Педро Кальдерона де ла Барки). Цій течії властивий глибокий трагізм, філософське осмислення мінливого і марного життя, що ототожнюється зі сном, примарною фата-морганою. Кальдерон у Бога шукає порятунку і милосердя для людини, яка на його думку, є іграшкою в руках долі й народжена для страждань і смерті. Кальдеронівське бароко просякнуте ідеєю любові до людини та всемогутнього Бога, на якого лише і можна надіятися в усьому і завжди [5, 49]. Одна з його