Перекладачу дуже важко втримати явний відтінок наукової термінології, що поєднує класичні представлення з новітніми відкриттями, при цьому деякий зміст може втрачатись. Ось перші три строфи в перекладі Й. Бродського:

Как праведники в смертный час

Стараются шепнуть душе:

«Ступай!» – й не спускают глаз

Друзья с них, говоря «уже»

Иль «нет еще» – так в скорбный миг

И мы не обнажим страстей,

Чтоб встречи не принизил лик

Свидетеля Разлуки сей.

Землетрясенье взор страшит,

Ввергает в темноту умы.

Когда ж небесный свод дрожит,

Беспечны й спокойны мы.

Рух концепту переданий досить точно і в мовному відношенні достатньо невимушено, в усякому разі в цілому. Проте є значні втрати. Риторична формула порівняння, що зв'язала початок першої і другої строф, дещо ослаблена, бо її друга частина – «так и...» зрушена із своєї сильної позиції на початку другої строфи. А цей риторичний жест повинен бути підкресленим, бо вірш задуманий як доказ.

Але ще гірша плутанина в двох останніх рядках другої строфи. У Донна абсолютно недвозначно сказано про те, що було би блюзнірством виявити свою любов перед необізнаними, а у Бродського замість цього – лице свідка, що принижує зустріч... І нарешті, «небесный свод» це зовсім не те, що і небесні сфери, здатні викликати так багато термінологічних асоціацій у філософії та астрономії.

Барочний, зокрема й метафізичний, текст запрошує до інтелектуальної гри й встановлює для неї правила. Прийнявши їх, ми починаємо вгадувати, можливо, деколи припускаючи щось й не передбачене автором [65].

Отже, говорити про літературу бароко, не згадавши при цьому метафізичну школу – абсурдно, адже вона є невід’ємною частиною цієї епохи. Парадокс та метафоричність – це головні визначальні риси цієї течії. Поєднання буденного, простого та високого, неземного – головний принцип метафізичної школи.

Розділ 2. Новаторство і традиції у поетичному доробку Джона Донна

2.1. Естетичні погляди англійського митця

Донн – поет дуже складний, а часом і трохи загадковий. Його вірші абсолютно не вміщуються в рамки готових визначень і немов навмисне дратують читача своєю багатозначністю, несподіваними контрастами і поворотами думок, поєднанням тверезо-аналітичних ідей із сплесками пристрастей, постійними пошуками і постійною незадоволеністю [55]. Це була дуже охайна людина, яка полюбляла жінок і вистави; це був великий творець, який поєднував у своїх віршах непоєднане [37, 288], наприклад, техніку, математику, астрономію у своїх віршах він поєднує із духовним. Це був поет-урбаніст, який у своїх віршах використовував повсякденну лексику, писав про життя людей у містах. В поезії він передає складний внутрішній світ людини (у цьому схожість його із Шекспіром). Визначним його надбанням є використання парадоксального у своїх віршах, – саме тому його відносять до поетів- метафізиків.

В архіві Джона Донна збереглася велика кількість рукописів. В основному це проза – трактати, есе, проповіді, хоча в історію англійської культури він увійшов як основоположник філософської любовної лірики. Поетичний автограф Донна був знайдений тільки в 1970 р. – послання 1612 р. леді Кейрі й пані Есекс Річ на тонкому папері з водяними знаками. Невидана за життя, його поезія збереглася завдяки зусиллям сучасників, які переписували її від руки – до наших днів дійшло більше сорока списків [18, 74].

Мало що із його поезії було видано протягом його життя, його любовна лірика, як цинічна, так і пристрасна, разом з елегіями і сатирами його ранньої юності, широко розповсюджувалися в рукописі серед інтелектуалів Лондона [37, 289].

Вперше лірику Донна було видано тільки після його смерті, в 1663 році. Тому зараз достатньо важко вирішити, коли був написаний той або інший його вірш. Проте текстологи, звіривши рукописи, що збереглися, і вивчивши численні алюзії на події епохи, довели, що Донн став писати вже на початку 90-х років XVI століття [65].

За час свого життя Донн не видав жодної збірки. Вже після його смерті, в 1633 році вийшло перше його видання, а згодом, в 1635 році, – друге. Цей цикл назвали за аналогією із популярною в XVI столітті збіркою Р. Тотела «Піснями і сонетами» [54].

Його першу сатиру датують 1593 роком. Вслід за нею поет склав ще чотири сатири. Всі разом вони містилися в рукописі як «Книга сатир Донна». Окрім неї, з-під пера поета в 90-і роки також вийшло досить багато віршів в інших жанрах: епіграми, послання, елегії, епіталами, пісні тощо [54].

Він похований в соборі святого Павла, настоятелем якого був останні десять років свого життя. Над саркофагом встановлена статуя, створена з портрета, намальованого чи не самим Донном, — мудрець в савані, що пізнав життя сповна і підготувався до смерті [24, 12].

Після довгого забуття, Донна відкрили знову в XX ст., і він став популярним серед сучасних читачів [37, 288].

На початку XX століття англійський поет Руперт Брук писав про Донна: «Він, кажучи його ж словами, «любив, щоб в душу отруту вливати по краплі» [24, 12]. Він дразнив свою душу, немов звіра в барлозі, примушуючи її здригатися від незрозумілих парадоксів, а роздражнивши, гнав, немов мисливець … уздовж краю прірви, що відділяє розум від безумства. Він говорить, що пізнав … злиття душ. І він же стверджує, що поєднання крові закоханих в черевці блохи – межа, яку їм не дано переступити. Він уподібнює свою даму з первоцвітом, ангелом, Марією Магдалиною, фігурним пряником, з тільки що відкритим континентом, центральною ніжкою циркуля,