Він творив на зламі двох віків. Перші свої твори написав ще в XVI столітті. В його поезії, особливо на початку творчості, ще звучить голос могутньої доби Відродження. В ранніх творах (сонетах, епіталамах, елегіях) прославляється життя і кохання, радісне, глибоке. Але з часом поет відійшов від цієї доби і його думки направились до рокових рубежів буття. Його поеми «Анатомія світу», «Шлях душі», «Благочестиві сонети» проникнуті духом похмурого, трагічного світосприйняття. По формі поезія Джона Донна являє собою своєрідний варіант маринізму або гонгоризму.

Творчість Донна ділять на декілька періодів – найбільш значимими є перший та останній.

І – студентські роки і перші роки одруження – найбільш значний період. Донн пише світську поезію, новаторську за формою і змістом, сатири, елегії.

ІІ – до прийняття сану – перехідний період, під час якого написані метафізичні поеми «Анатомія світу», «Друга річниця», антикатолицькі памфлети.

ІІІ – останній – релігійна поезія, проповіді.

Вірші першого періоду написані в основному на любовну тематику, об’єднані у цикл «Пісні і сонети», у цей час створені і елегії Донна – найменш барочні поезії. Виявив себе як творець поезії нового типу.

Новаторство поета:

звільняє мову від умовної поетичної лексики, архаїзмів, богів та богинь, німф, сирен, фей, умовних тем, характерних для пасторалі, алегорії;

зображує коханих жінок як реальних істот, не ідеалізує їх;

вводить розмовну мову, збагачену термінологічною лексикою ремесел і наук (від схоластики до сучасної фізики);

ліквідує сільську тематику, як вже було сказано, він поет-урбаніст (люди зображені на фоні міських пейзажів, міського побуту);

поезія сповнена драматизму, митець зосереджує увагу на внутрішньому світі людини, її психологічних конфліктах;

поезія біографічна;

поезія еротична і цинічна, натуралістична (елегії про короткочасну любов);

відмовляється від плавності вірша, яка була характерна для Спенсера та послідовників Петрарки, ритміка поезій складна і різноманітна;

використовує парадоксальні поєднання ідей та образів;

для його поезії характерними є теми: 1) кохання, яке він ставить вище життя, оскільки воно дарує вічність, ніщо не може встояти проти нього – «Алхімія кохання», «Світанок», «Річниця»; 2) смерті – вона страшна, бо може розлучити коханих – «Погребіння», «Прощання, що забороняє сум», «Привид», «Лихоманка».

Дві попередні теми тісно поєднані, вони пронизують усю творчість Джона Донна, виражають вічну боротьбу у душі поета між матеріальним і духовним, між скороминущим людським життям і вічністю духу. Вершиною цього циклу є вірші, присвячені Енн Мор, у них відсутні плотські відчуття, жінка прирівнюється до недосяжного ідеалу – «Екстаз», «Прощання, що забороняє сум».

В другий і третій періоди Донн стає на шлях схоластичних абстракцій, а пізніше – християнського благочестя.

Для цього періоду характерними є поеми, написані на смерть 14-літньої дівчинки, дочки покровителя Донна Єлизавети Друрі, яка померла 1610 року. Відразу ж після смерті він написав панегіричну елегію, в якій представив дівчинку в ідеалізованому світлі як поєднання всіх доброчинностей і окраси всесвіту, зі смертю якої світ став пустинним. А через рік, в річницю смерті, написав метафізичну поему «Анатомія світу», в якій причину занепаду та руйнування всесвіту вбачав у смерті Єлизавети.

Наступного 1612 року була написана наступна поема «Друга річниця», яка продовжувала попередню тему. Джон Донн збирався і надалі розробляти цю тему, але друзі його відмовили. Ці дві поеми є яскравим взірцем літературного бароко. У ній відсутня особистісна тематика, немає керівної ідеї, всепоглинаючого пафосу, віри в людину, що характерно для гуманізму Відродження. Поема вражає своїм песимізмом. Людина подається як смертна істота, доля якої повністю в руках волі всевишнього, її пориви марні, а пізнання нікчемні. У творі звучать мотиви релігійного самоприниження, відчуття свого часу як катастрофи, порятунок від якої – у релігії. Донн закликає людину змиритися перед всесильною волею Бога. Поема вражає своєю напругою на рівні форми та змісту, парадоксальними зворотами.

Характерною для поезії Донна є музичність, скритість метафор і порівнянь – все це нагадує манеру багатьох поетів Італії та Іспанії. Його творчість спрямована до релігійності і містики, виражає в Англії мотиви барокового мистецтва, яке на той час поширювалось в Західній Європі.

В цей період містичні релігійні настрої переплітаються в поезії «метафізиків» і «каролінців» з еротикою і монархізмом, відтворюючи політичний зріст симпатій англійської феодальної знаті до католицизму.

Рання творчість Джона Донна (приблизно до середини першого десятиліття XVII століття), не дивлячись на характерні уже тоді релігійні мотиви, багато в чому продовжувала традиції англійського та західно-європейського гуманізму. Людина у його ранній творчості – предмет поклоніння і захоплення. Тут ще нерідко відчувається вплив античного естетичного ідеалу, про що яскраво свідчить поезія Джона Донна «До моєї коханої».

Поезія митця зберігає глибоку любов до людини, трагічну тривогу за її долю. Проте, тепер уже людина для Донна – істота одночасно і велика у своїх можливостях, і безсила перед стихією смерті. Протиріччя людського характеру являється виразом хаосу пристрасті і гріховності, а світ для поета приречений на зло. Донн бачить лише один шлях до спасіння – це звернення до релігії. Поступово творчій скептицизм гуманізму перевтілюється в песимізм і містику.

На думку Т.С. Еліота, яку він висловив у статті «Поэты-метафизики», Донна-священика і поета Донна зовсім не розділяє непрохідне провалля. Історія його життя – це не історія грішника, який розкаявся. Чи в любовний елегіях, чи в проповідях – він виправдовує слова апостола: «Любов досягає у нас такої досконалості, що ми маємо відвагу в день суду, тому що