Виняткове місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця XVI – початку XVII ст. займає мислитель І.Вишенський — виходець з містечка Судова Вишня біля Львова. Життя українського народу і боротьба в жорстких умовах національного, соціального та релігійного переслідування стали в його писаннях одним з центральних. Центральною постаттю у поглядах Вишенського була людина, але не абстрактна, а конкретна, з її муками та стражданнями. Виходячи з принципу відношення «дух—тіло», полеміст намагався знайти обгрунтування для вимог свободи, рівності, справедливості, насамперед у сфері духа, а потім покласти це в основу громадського життя, життєдіяльності людини і народу. І. Вишенський дійшов визнання основоположності й визначальності первісно-демократичних засад раннього християнства для церковного життя, а на цій підставі – для світських відносин.

Трактування суспільного буття І. Вишенським ставило на перший план основоположну засаду рівності. Христос і його учні, за його твердженням, втілили її у ранньому християнстві, і це неперевершений взірець життя людини — християнина і громадянина. Вишенський виходив з того, що прагнення до багатства постійно збуджується принадами, насолодами та спокусами матеріальної дійсності. Але, нагромаджуючи власні багатства, людина утверджує бідність інших.

І.Вишенський звертав увагу на роль правосуддя у житті суспільства: суд повинен охороняти закон і справедливість, утверджувати й захищати громадянські права і свободи. Він заявив, що ніхто і ніщо не зламає волі українського народу, жодні насильства, хоч би якими вони страшними були, не поставлять його на коліна перед тиранами.

Твори І.Вишенського здебільшого мають форму «Посланій», адресованих до князя К.Острозького, до братств, владик і всіх українців. Найбільш відомими є «Поради», «Послание до всіх обще в людской земле живящих», «Извещение краткое о латинских прелестях». Віднайдені у 1858 році і вперше частково опубліковані М. Костомаровим у 1865 р., вони з того часу стали предметом дослідження багатьох учених (Г.Житецького, І.Сумцова, А.Кримського, І.Франка та інших).

Значний інтерес для соціологічної науки становлять соціально-політичні концепції, Києво-Могилянської академії — першого вищого навчального закладу на східних теренах України.

Засновником академії був визначний церковний і культурний діяч митрополит київський Петро Могила (1596 — 1648 рр.). Разом з іншими діячами академії — С. Яворським, Ю. Кониським, П. Величковським та Ф.Прокоповичем — він розвивав погляди на співвідносили церкви, держави, світської та церковної влади.

Єдиною владою, силу якої в умовах наступу шляхетської Польщі можна було протиставити польському королеві, була влада православної церкви. Розвиваючи ідею її верховенства, Могила вважав, що ідеальний володар — це сильний православний цар, який повинен бути вірний православ'ю, вірі в Бога, від якого одержав владу і перед яким звітується.

Такі погляди П. Могили на співвідношення церкви і держави по-різному сприймали і розвивали інші діячі Києво-Могилянської академії.

Проблеми співвідношення світської та церковної влади посідала значне місце у творчості філософа, ученого, письменника, професора ректора Києво-Могилянської академії Ф. Прокоповича, він вперше в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, ґрунтуючись на теорії природного права і суспільного договору та враховуючи вчення західноєвропейських теоретиків Г. Ліпсія, Г. Гроція, Т. Гоббса, С.Пуфендорфа. Суть розробленої Ф. Прокоповичем теорії освіченого абсолютизму полягала в умотивуванні пріоритету світської влади підпорядкування церкви державі, секуляризації Церковних і монастирських маєтностей. Така теорія визнавала верховним носієм державної влади лиш освіченого володаря, «філософа, на троні». Освіта і розвиток науки розглядалися як основа історичного процесу, сили держави і добробуту.

Важливий вплив на становлення української суспільної думки мала теоретична спадщина великого мислителя Григорія Савовича Сковороди (1722 — 1794 рр.). Проповідник демократичних ідей, великий гуманіст просвітитель, він у своїх творах висунув основні проблеми філософського історико-соціологічного та етичного характеру. Основне місце в його творчості займають філософсько-соціологічні твори, серед яких «Начальная дверь к христианскому добронравію», «Наркісс. Разлагол о том: Узнай себе», «Симфонія, нареченная книга Аскань о познании самого себе», «Разговор называемый Алфавит, или Букварь мира», «Благодатний Эродий» та ін. Жоден з його творів не друкувався за життя автора, а більшість з них розповсюджувалася по Україні в рукописах. Слово і наука Г.Сковороди жили не тільки в народі, айв освічених колах тогочасної України, бо він мав вплив, насамперед, на перших творців, провісників відродження — І.Котляревського, Г.Квітку-Основ'яненка, Т.Г.Шевченка.

У своєму першому соціофілософському творі «Начальная дверь» Г.Сковорода розвинув вчення про два світи чи дві натури, з яких складається весь світ: одна натура — видима, друга — невидима. Видимий світ — це світ матеріальний, невидимий — духовний, «божественная сутність», де Бог, який існує в усьому — природі, людині, і він є істиною — ідеєю.

Поряд з ученням про дві натури він висунув і теорію трьох світів (мірів): перший — великий «мір», що складається з безлічі світів, це всесвіт — макрокосмос, який не має меж. Два другі — це частини великого, малі світи. Один з них — малий світ — мікрокосмос, людина, а другий — це символічний світ, Біблія, яку тільки символічно треба розуміти. Кожний такий світ має дві натури: зовнішню — матеріальну і внутрішню—духовну. На думку Г.Сковороди, весь світ є пізнаваним, а людський світ — здатним збагнути та з'ясувати як зовнішній, так і внутрішній світ. Оскільки людина, як мікрокосмос, є частиною останнього, то для пізнання природи всесвіту людина мусить насамперед пізнати сама себе. Згідно з поглядами Сковороди, людина повинна працювати для душі, бути скромною, задовольнятися малим, не прагнути