спроба осмислення соціуму не лише в контексті історії, а й у межах діяльності та спілкування була зроблена К. Марксом. Саме він поклав початок аналізу суспільства як природно-історичного процесу, підсистеми об’єктивної реальності, матеріально-духовного формування, що має специфіку, структуру, функціональні особливості, закономірності розвитку тощо. К. Марксу належить також історично перша спроба глобального філософського моделювання соціуму. Суспільство в системі Марксового аналізу постало у вигляді суспільно-економічної формації. Опорним в системі обґрунтування суспільства як формації є поняття виробничих відносин, сукупність яких утворює реальний базис суспільства, Виробничі відносини у К. Маркса постають як провідні, а у системі суспільних відносин – визначальні. Вони не залежать від свідомості людей, формуються на підвалинах певних продуктивних сил. На реальному базисі здіймається надбудова – юридичні й політичні інститути та певні форми суспільної свідомості. В. Ленін високо цінував це вчення, відзначаючи, що воно дало змогу розглядати суспільство як суспільно-історичний процес. Завдяки сталінському однозначно-прямолінійному трактуванню формації увесь історичний процес було “загнано” в формаційну схему – первісне суспільство, рабовласницьке, феодальне, буржуазне й соціалістичне Соціалізм постав як найвищий соціальний устрій. Це було необхідно для підсиленні віри у комунізм як найвищу, кінцеву фазу прогресу людської цивілізації.
Більшість західних академічних вчених взагалі не приймала концепцію формаційного аналізу суспільства, запропоновану К. Марксом. Прихильніше вони ставились до спроби цивілізаційної інтерпретації історії, започаткованої англійським істориком, філософом і соціологом Арнольдом Джозефом Тойнбі.
Кредо останнього – “хід історії культури не вкладається ні в які схеми і тому в будь-який час все можливо” – сприймалось як найвища відвертість наукового аналізу суспільства. (Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. К.,1996.ст.97-99).
Прогресистський напрям філософії історії
Первинним, історично першим напрямом, пануючим за умов висхідного розвитку певного народу, суспільства, локальної культури чи цивілізації є прогресистська філософія історії. У стародавньому суспільстві вона розроблена найменше. Чи не єдиним винятком у цьому плані є Іудея, де прогресистський підхід до історії набув першорядного значення за часів її входження до складу провінцій Римської імперії у зв’язку з поширенням сподівань на прихід месії. Однак значення одного з планетарно значущих варіантів розуміння історичного процесу прогресистський підхід набуває значно пізніше – у ході теоретичного, точніше теологічного, обґрунтування, утвердження і широкої експансії християнства. Докладніше обґрунтування цього підходу з теологічних позицій започатковується в період патристики. Класичним представником теологічного тлумачення історії як поступальної зміни є Аврелій Августин, котрий чи не перший з філософів історії створив глобальну теорію історичного поступу.
Основна праця Августина, в якій викладено його філософсько-історичну концепцію, називається “ De civitate Dei” (в перекладі: “Про місто Боже” чи ”Про Божественне суспільство”, або “Про Державу Божу”, “Про Спільноту Божу”).
У праці йдеться не про місто-поліс, а про всесвітню, екуменічну спільноту людей. До того ж спільноту не політичну, а духовну. Реальним прообразом такої спільноти для Августина поставала вже наявна на той час наднаціональна християнська церква (община, спільнота).
Спрямованість історії людства визначається, за Августином, двома катастрофами світового значення, що є своєрідними полюсами силового поля історії: гріхопадіння Адама і Єви та Страшним судом. Усе, що відбувається між цими двома подіями, і становить зміст всесвітньої історії, яка є реалізацією початкового божественного плану. Відповідно до реалізації завдань цього божественного проекту історія поділяється Августином на сім віків, або “днів” сотворення. І ця періодизація, і вся філософсько-історична побудова Августина і цілому ґрунтується на матеріалах біблійної історіографії. Основою осмислення історії є, гадає він, Божественний промисел, Божественна напередвизначеність. А напередвизначеність передбачає мету історії. Цією метою і є побудова суспільства Божого. Зазначена мета історії реалізується в протиборстві двох великих спільнот людей, що змішані в реальному історичному процесі, спільноти земної, чи міста (царства) земного та спільноти не6есної , або міста (Царства Божого). Першу складають ті, що живуть за людськими законами і будуть покарані посмертно, другу – ті, що узгоджують своє життя з Божою волею, і будуть залучені до Царства Божого. Створюючи вчення про принципову відмінність світського і духовного об’єднань людей, світської та релігійної властей, Августин все ж не заперечував і певної позитивної ролі світської держави, а при нагоді – і необхідності використання її засобів в інтересах церкви.
Філософсько-історичні ідеї Августина відіграли роль основи формування та розвитку теологічної філософії історії – від тих часів аж до сьогодення. Але особливо великим значення його філософсько-історичної концепції було в епоху середньовіччя. В цей час європейські філософи історії та й історики не могли не зважати на методологію тлумачення й загальну модель історичного процесу, запропонованих Августином.
Таке релігійне забарвлення є визначальним для прогресистського трактування історії, по суті, аж до Нового часу. Але першими свідомими й послідовно витриманими способами означеного тлумачення можна вважати, мабуть, лише концепції Ш.Д. Монтеск’є, Ф.М. Вольтера, А.Р. Тюрго, Ж.А. Кондорсе, І.Г. Гердера. Атрибутивною рисою цих і наступних просвітницьких філософсько-історичних концепцій є розуміння розвитку суспільства як такого, що не відрізняється від розвитку природних процесів. Історія тлумачиться тут як лінійно-поступальний процес, запорукою історичного прогресу проголошується людський розум, котрий розглядається, однак, як суто природна сила, відповідно й осягнення історичної реальності трактується як різновид дії “природного світла розуму”.
Спробу пояснити історичний процес як закономірний, поступальний процес, відкинувши теологічне його розуміння була праця Монтеск’є “Про дух законів” (1748). ”Я, - писав Монтеск’є, - почав з вивчення людей і знайшов, що вся безкінечна різноманітність їх законів і нравів не викликана лише сваволею їх фантазії. Я