Він вважав, що однією з неодмінних рис історичного прогресу є його безперервність, хоча на певних відтинках і в певних регіонах можуть бути періоди підйому і занепаду, етапи сповільненого й прискореного поступу.

Найдокладнішою серед просвітницьких прогресистських концепцій філософії історії була концепція Кондорсе, викладена в його праці “Ескіз історичної картини прогресу людського розуму” (1794). Всесвітня історія розглядається французьким мислителем як лінійний і неухильний прогрес. Причому цей прогрес розглядається ним, по-перше, не щодо окремих людських індивідів, а щодо їхньої маси. По-друге, основою і рушієм цього історичного процесу просвітник вважав людський розум як найвищу здібність людини.

В цьому його погляди збігаються з поглядами Вольтера і Тюрго. Але на відміну від них він дещо прямолінійніше проводив тезу про те, що історичний поступ у його всесвітньо-історичному масштабі є незворотним. Загалом історичний розвиток людства постає в праці Кондорсе як динамічна картина прогресу людського розуму, що поділяється на десять епох – від поєднання людей у племена (у першій) до майбутнього прогресу людського розуму (в десятій).

Концепція Кондорсе є оптимістичною в плані, що паралельний і неухильний розвиток розуму та моралі тлумачиться як дійовий засіб досягнення часів, коли землю населятимуть лише вільні люди, що не визнають іншого володаря, крім розуму. Мету своєї праці філософ вбачав у тому, щоб показати відсутність межі в розвитку людських здібностей, продемонструвати, що здатність людини до вдосконалення справді безмежна, що успіхи в цьому вдосконаленні мають своєю межею тільки тривалість існування нашої планети, в котру ми включені природою. З жалем доводиться констатувати, що реальний історичний процес не зовсім відповідає тій нестримно оптимістичній перспективі, яку окреслив свого часу Кондорсе.

Наступний представник прогресистської філософії історії є І.Г. Гердер. (Праці: ”Ще одна спроба філософії історії для виховання людства”, 1773, “Ідеї до філософії історії людства”, 1782-1791, “Листи для заохочення гуманності”, 1793-1797 та ін.) Гердер вважає неприйнятним і європоцентристськи орієнтоване тлумачення просвітниками всесвітньої історії як глобального, єдиного, однолінійного та прямолінійного, неухильного поступу. Вершиною якого проголошувалося індустріальне європейське суспільство. Трактування історії, за яким в історії все йшло б по струнці і кожна наступна людина чи кожне наступне покоління вдосконалювалося б відповідно до ідеалів автора подібного трактування, видає бажане за дійсне, бо ігнорує реальні суперечності історичного розвитку. Не визнаючи спрощеної інтерпретації історичного прогресу, Гердер не заперечує поступального характеру історичного процесу взагалі. Він розглядає історію як процес планетарний, глобальний і водночас багатоцентричний, тоді як попередні філософсько-історичні концепції дещо хибували на європоцентризм. Якщо спочатку він вважав метою поступального руху людства людське щастя, то пізніше – як цілеспрямовуючі історичний процес спонуки постають уже дві ідеї: щастя та гуманності. Сферу автентичного існування людини та засоби впливу на довкілля становить система духовних сил. Поступ людського роду, за Гердером, відбувається зовсім не тому, що є метою індивідуальних дій, - він реалізується і стає помітним лише на високих рівнях узагальнення. Від дещо наївного прогресизму попередників відрізняє Гердера й те, що кожну з культур людства він розглядає не стільки як засіб історичного прогресу, скільки як певне неповторне соціокультурне утворення, що має неоціненне значення для людства й саме по собі, а не лише як перехідна ланка історичного сходження. Кожний народ містить у собі свій масштаб досконалості, не зрівняний з іншим. Тому навіть кінцеві цілі поступу людства, тобто людяність і щастя, досягаються не лише наприкінці всесвітньої історії в цілому. А й у певний історичний час і в певному місці у вигляді, властивому саме і тільки для даного культурно-історичного формування завдяки його унікальності. Таким чином, Гердер намагається поєднати два, на перший погляд, зовсім різні, якщо не взаємовиключні, ідеї – історичного прогресу, з одного боку; самодостатності кожного з культурно-історичних універсумів – з іншого.

Історичний поступ суспільства трактується філософом як такий, що є органічним продовженням закономірного розвитку природи, нічим від нього істотно не відрізняється. Історичні зміни в життєдіяльності людей відбуваються унаслідок дії як зовнішніх, так і внутрішніх причин. Найзагальнішим зовнішнім чинником він вважав клімат. Кліматичні і географічні чинники зумовлюють відмінності різних країн у зовнішньому вигляді, психології, звичаях і т.д. Але провідну роль в історичних трансформаціях Гердер надає внутрішнім чинникам. Він переконаний, що основним рушієм історії є її внутрішні, органічні чинники, тобто реальні живі людські сили. А її головним законом – те, що історичний процес є процесом і водночас підсумком природного, детермінованого конкретними історичними обставинами, виникнення, розвитку й реалізації задатків, схильностей, здатностей і здібностей неповторних людських індивідів. Побудову майбутнього, справедливого суспільства він пов’язував з ліквідацією держави взагалі.

І.Кант – перший з представників класичної німецької філософії. Він виклав її у працях “Ідея всезагальної історії у всесвітньо-громадянському плані”, “Відповідь на питання: що таке Просвітництво?”, “Рецензія на книгу І.Г. Гердера “Ідеї філософії історії людства. Частина 1”, “До вічного миру”, 1 ч. “Метафізики нравів”.

Кант, як і просвітники, вважав, що вияви волі, людські вчинки, що складають у своїй сукупності людську історію, подібно