Кантівська теорія про субстаційне значення свободи в історії стала конституційною і лейтмотивною ідеєю філософсько-історичного вчення наступного представника класичної німецької філософії – І.Г. Фіхте. Історію Фіхте поділяє на п’ять великих “епох”. Перші три епохи – відтинок, де людство ще не сягнуло свободи: 1)“епоха безумовного панування розуму через посередництво інстинкту” або ж “стан невинності людського роду”; 2) “стан гріховності, що бере тут початок”, епоха, де “розумний інстинкт перетворюється у зовнішній примусовий авторитет”; 3) “стан завершеної гріховності”, “епоха звільнення”. Здобуття свободи починається з 4-ї епохи - “епохи розумної науки”, в яку уже вступило людство. 5-ту епоху Фіхте трактував як “епоху розумного мистецтва”, “стан завершеного виправдання й освячення”, час автентичного осягнення божественного абсолюту через мистецтво як вищий засіб такого осягнення.

Ф.В.Й. Шеллінг – третій з основних представників класичної німецької філософії. Історичний процес Шеллінг поділяє, виходячи з переконання в існуванні двох видів правління світом: прихованого (побіжного) та відкритого (прямого), на три основні стадії. Перша – трагічна; тут стихійна, незряча доля нищить величні держави стародавнього світу. Друга стадія охоплює часи об’єднання народів під дією природних закономірностей. І нарешті, третя, майбутня, характеризуватиметься тим, що сила долі, яка панувала на першій стадії, і закономірна сила природи перетворяться в провидіння – тоді прийде Бог.

Досконале суспільство він не шукав ні в минулому, ні в майбутньому. Він розглядав таке суспільство не як досяжну бажану й можливу реальність, а як спрямовуючу і стимулюючу мету, здійсненність якої є такою ж спірною, як і її нездійсненність.

Подібно до просвітників, Гегель теж предметом свого розгляду робить всесвітню історію. Як у Тюрго, у Гегеля історія теж протиставляється природі, як прогрес – коловороту. Німецький філософ вважав, що попри все невичерпне розмаїття змін, які відбуваються в природі, в них знаходить свій вияв лише вічний коловорот; тому ця розмаїта гра форм природи, зрештою, викликає лише нудьгу. Лише у змінах, які здійснюються в духовному житті, виникає, за Гегелем, нове; причому кращою з цих змін він вважав прагнення до вдосконалення. В найпершому значенні історія у Гегеля протистоїть природі саме як дух. Дух виступає в гегелівському трактуванні як сукупність власне людських здатностей, насамперед інтелекту, волі та чуттєвості у їх здійсненні. Гегель виокремлює три основні різновиди духу: суб’єктивний, об’єктивний та абсолютний. Вони постають також ступенями розвитку духу, щаблями досягнення рівня абсолютних знання та свободи в ході історичного процесу. Дух у Гегеля – персоніфікована система знання. “Дух, котрий знає себе в такому розвитку як духа, - стверджував мислитель, - є наука. Вона є його дійсність і царство, котре він створює собі у своїй власній стихії”, (Гегель Г.В.Ф. Система наук. Ч.1. Феноменология духа. Сочинения в 14 т. М., 1959. Т.4. С.13). Історія постає як царина означеного саморозвитку та самопізнання духу, сходження індивідуального, суб’єктивного духу на рівень духу абсолютного. Це сходження за своєю сутністю не подієво-хронологічне, а метаісторичне. При цьому індивідуальний, конечний, суб’єктивний дух, з одного боку, виникає й розвивається, сягаючи дійсної свободи, в лоні об’єктивного та абсолютного духу. З іншого ж – і об’єктивний, і абсолютний дух не можуть себе виявити інакше, ніж через людину шляхом піднесення її свідомості до відповідних їм рівнів. Анахронізмом вважається гегелівський європоцентристський редукціонізм, спрощене розуміння розвитку суспільства як прямолінійного, неухильного й моністичного прогресивного розвитку, самопізнання та самоздійснення Абсолютного Духу. (Філософія. Підручник для вузів. За ред. Бичко І., Бойченко І.В. К., 2001 С. 269-289)

Регресистський напрям філософії історії.

У межах греко-римського культурно-історичного типу філософсько-історичні питання тлумачаться здебільшого з позицій регресистського, особливо циклічного, підходу і лише побіжно – прогресистського, який значно більшу роль відігравав у Стародавній Іудеї. До перших трактувань історії як процесу деградації належать її характеристики давньоєгипетськими анонімними мудрецями, давньогрецьким мислителем і поетом Гесіодом, давньокитайськими філософами Лаоцзи та Конфуцієм. Започаткований ще в цивілізаціях стародавнього суспільства, регресистський напрям філософії історії проходить через усе розмаїття доіндустріальних та індустріальних соціокультурних форм, набуваючи пріоритетного значення в періоди застою та криз.

Одну з перших доволі послідовних регресистських версій історичного розвитку розробив французький філософ-скептик ХVІ століття М. Монтень. Люди минулого, як вважав Монтень, жили в єдності з природою і не були зіпсовані цивілізацією. З переходом до цивілізації, гадав він, втрачаються відносини природної рівності людей. Оскільки історичний процес веде людей від природи, остільки він постає для французького мислителя в основному як регрес. Формуючись як суспільна істота, людина (як і рід, і як індивід) прагне відійти від власної природи й піти будь-якими (аби лише не природними) штучними стежками. Причому піти на ходулях цивілізації, а не власними ногами, даними природою.

Порівнюючи природу