Перші описи циклічного взаємоперетворення основних елементів або стихій світу ми зустрічаємо у Геракліта, який називав трансформацію в напрямку “земля – вода – повітря – вогонь” “шляхом вгору”, трансформацію у зворотному напрямку – “шляхом вниз”. В розумінні Емпедокла всі речі складаються з чотирьох стихій, начал або коренів: вогню, води, повітря і землі. Рух цих начал визначається дією двох протилежних сил – Любові і Ненависті, домінуючих перемінно. П.К. Гречко в роботі “Концептуальні моделі історії”, яка вийшла по програмі “Оновлення гуманітарної освіти в Росії” (1955), порівнює це з рухом маятника.: любов – ненависть і т.д. Поколивається в одну сторону Маятник Миру – починаються відновлювальні, об’єднуючі процеси в універсумі, сходження “в одну світобудову”, в Одне; поколивається в іншу – розпадається, розділяється міцне Одне. А чотири стихії залишаються незмінними, “безперервно і вічно тотожними” собі. Наче пробігаючи один через одного, вони стають тим чи іншим.

Наслідуючи Геракліта, стоїки довели “циклізм” до логічного завершення: в космосі час від часу (через кожні 18 000 або 10 800 років) відбувається ekpyrosis – всезагальне всезапалення (воспламенение), або “світова пожежа”, за яким слідує “період вологи”, завдяки якому зберігаються “логоси” – насіння всього існуючого. Новий космос, достеменно схожий на той, що згорів, і виростає з цього насіння.

Платон свою циклічну концепцію пов’язує з прямою залежністю божественно правильного і повторюваного коловороту (круговращения) Всесвіту, потопів і пожеж, тобто періодичних катастроф, від життя і долі окремих людей. На цьому він будує свої судження про чотири різновиди держав: тимократії, олігархії, демократії та тиранії, яким передує п’ята форма державного устрою – Кронос (золотий вік), що відповідає духу циклу.

Арістотель в “Метафізиці” підкреслює, що “кожне мистецтво і кожне вчення винаходились неодноразово і в міру можливості і знову гинули”. В “Політиці” він цю думку продовжує, що “мало не все вже давним-давно продумано”. Класифікація основних видів державного устрою Аристотелем будується на основі циклічності: монархія, або царська влада, сусідня з аристократією, - політія – олігархія – тиранія – демократія. (Моисеева Л.И. История цивилизаций. Курс лекций. Р-на-Д.,2000. С.8-9)

В період переходу від античного суспільства до середньовічного були створені перші моделі історичного коловороту – греком Полібієм (210 – 122 рр. до н.е.) у його “Загальній історії” та китайцем Сима Цянем (145 – 86 рр. до н.е.) у праці “Історичні записки”. Незалежно один від одного ці два мислителі створили концепції, що вражають подібністю за низкою вузлових моментів. Обидва виходили в розробленні своєї концепції з історії свого народу, обидва дійшли висновку, що народ у своїй життєдіяльності здійснює певний цикл. Вони доводять це на матеріалах розгляду політичної сфери: Полібій – на прикладі зміни форм влади, Сима Цянь – принципів влади. Обидва вважали, що життєве коло кожного народу вичерпується саме трьома такими формами чи принципами. Нарешті, обидва рушієм історії вважали переродження відповідного принципу, чи форм влади в свою протилежність і як наслідок – перехід до іншої форми, чи принципу влади.

Полібій дійшов висновку, що життєве коло народу як своєрідного індивіда історії вичерпується трьома основними формами влади. Останні розрізняються за кількісною ознакою: як єдиновладдя, влада небагатьох і влада багатьох, у принципі всіх – народовладдя.

Рушієм перебігу історичних процесів по колу життєвого шляху відповідного народу є, за Полібієм, переродження кожної зі згаданих форм влади як позитивної у таку саму – щодо кількісного принципу, але негативну – щодо ознаки якісної. І в подальшому – від кожної з таких пар до наступної. Скажімо, позитивними формами єдиновладдя, влади небагатьох і влади всіх постають, відповідно до поглядів Полібія, царство, аристократія та демократія. Єдиновладдя постає царством лише тоді, коли владу народу самохіть віддає найдостойнішому, наймудрішому і найталановитішому в питаннях політичної влади. Подібно до цього про владу небагатьох можна говорити як про аристократію лише тоді, коли на чолі, знову ж таки волею народу, стають кращі люди держави. Нарешті, демократія, - влада народу як організованого цілого, життєдіяльності, потребам та інтересам котрого підпорядковані життя і цілі індивідів, що утворюють це ціле.

Динамізм життєвого циклу народу зумовлюється тим, що з плином часу кожна з цих позитивних форм неминуче трансформується в таку саму щодо кількісної ознаки, але вже негативну форму влади.

У межах єдиновладдя царство як позитивна форма рано чи пізно обов’язково вироджується в монархію як форму негативну, де при владі вже не найсправедливіший та найдостойніший, а тиран. Внаслідок цього справедливий суспільний лад змінюється знову соціальним хаосом. А це детермінує об’єктивну потребу переходу від єдиновладдя як такого до влади небагатьох. Остання втілюється спершу теж у своїй позитивній формі – у вигляді аристократії. Але й аристократія за загальним законом речей так чи інакше має наслідком свою спотворену форму – олігархію. “Коли потім і аристократія виродиться за законом природи в олігархію, і розгніваний народ помститься за образи правителям, тоді народжується демократія. Неприборканість народної маси й нехтування законами породжує з плином часу охлократію” (Полибий. Всеобщая история, с. 8 ) Соціальний порядок знову руйнується аж до повного здичавіння, беззаконня, яке триває доти, доки, для того, щоб навести лад у суспільстві, натовп не бере собі знову владаря-самодержця. Коло, таким чином, замикається, щоб знову розпочати