Отже, Полібій вважає, що 6 форм правління коловоротно змінюють в історії одна одну. Після чергового катаклізму (потопу, чуми, і т.п.) люди, які вціліли, збираються і підкорюються найбільш сильним і відважним зі свого середовища – вождям: це влада сили. Розум змінює силу, і монархія перетворюється в царство, яке переходить в свою більш перекручену форму – тиранію, на руїнах якої виростає аристократія. Аристократія (за законом природи) вироджується в олігархію. Повстання проти олігархії веде до утвердження демократії, яка деградує протягом часу в охлократії. Кожна форма вияву несе в собі власну загибель. (Моисеева Л.И. История цивилизаций. Курс лекций. Р-на-Д.,2000. С. 9).

Таким є коловорот державного гуртожитку, порядок природи, за яким форми правління змінюються, переходять одна в одну і знову повертаються.

Варіант прориву за межі означеного коловороту Полібій вбачає у формі, яка б водночас поєднувала у соді всі три начала (єдиновладдя, владу небагатьох і владу народу) – його він угледів у державному устрої тогочасної Римської Імперії. Змушені співіснувати, ці три влади взаємообмежувались на користь цілого. Але навіть цей, найкращий варіант не може спростувати дію закону історичного коловороту, а лише сповільнює її.

Подібну модель створив Сима Цянь. Він доходить висновку про циклічність історичного буття народу шляхом з’ясування спадкоємності вже не форм, а принципів політичної влади. Він вважав, що життєве коло народу замикається трьома принципами, а не формами політичної влади. Збігається концепція китайського філософа з системою Полібія в тому, що рушійною силою перебігу історичних процесів, які утворюють життєвий цикл народу, виступає переродження, трансформація політичних утворень, які спочатку поставали як позитивні, та зумовлений цим перехід до політичних утворень іншого принципу. .(Філософія. Підручник для вузів. Під ред. Бичко І., Бойченко І.В. К., 2001 С. 298-299)

Основними принципами, що визначають структуру кола історичної життєдіяльності народу, Сима Цянь називає прямодушність (чжун), шанобу (цзін) та культурність (вень). Перебіг процесів, що утворюють такий цикл, зумовлений неминучою зміною цих основ історичної життєдіяльності народу. А неминучою ця зміна стає остільки, оскільки влада, заснована на одному з принципів, врешті обов’язково перероджується. Таким чином, цикл, пройшовши кожні три принципи, замикається.

У Європі одним з перших, якщо взагалі не першим, прибічником коловоротного тлумачення історичного процесу є знаний мислитель, художник слова і політичний діяч італійського Відродження Н. Макіавеллі (1469-1527). Свою філософсько-історичну концепцію він розбудовував, ґрунтуючись на досвіді історії Стародавнього Риму, звертаючись при цьому не до самих історичних реалій, а до їх відображення у всесвітньо відомій “Історії Риму” Тита Лівія. Слід зазначити, що погляди Макіавеллі на історію певною мірою збігаються з тими, які свого часу обстоював Полібій. Як і Полібій, Макіавеллі теж ідеалізує Стародавній Рим, теж прагне виявити повторюваність, закономірність в історії шляхом аналізу політичної життєдіяльності суспільства. Подібність філософсько-історичних ідей Макіавеллі й Полібія сягає ще далі. Макіавеллі теж розглядає історію того чи іншого народу як своєрідний коловорот, окремий життєвий цикл якого вичерпується трьома основними різновидами урядів – монархією, аристократією та демократією (народним правлінням), а перехід від однієї форми влади до іншої відбувається внаслідок виродження позитивної іпостасі кожної з них у свій антипод: монархії – в тиранію, аристократії – в олігархію, народного правління – у цілковиту розпущеність. Причому спроби запобігти чи перешкодити виродженню позитивної форми в негативну чи переходу від єдиновладдя до влади небагатьох, а від неї – до влади народу були б, за Макіавеллі, марними, оскільки вони реалізуються як процес не тільки й не стільки свідомий і однозначно детермінований, скільки такий, що реалізується масовидно, через випадковості та об’єктивно, не завжди збігаючись із суб’єктивним бажанням людей.

До коловоротного трактування суспільного розвитку схилявся й інший італійський мислитель – Кампанелла (1568-1639), який жив дещо пізніше, ніж Макіавеллі. Кампанелла розглядав коловоротність людської історії як похідну й водночас як один із виявів колового за своєю природою руху космічної світобудови загалом, який здійснюється відповідно до “розумного, правдивого й святого закону, встановленого споконвічним розумом і Словом Божим”. Не заперечуючи тієї обставини, що життєвий цикл народу закономірно містить такі форми правління, як монархія, аристократія і республіка (демократія), Кампанелла розглядав їх, однак, не як позитивні форми, протиставлені відповідним антиподам, а як попередні етапи до розбудови ідеально досконалого суспільства, названого ним Містом Сонця. Останнє він розглядає як своєрідний “золотий вік”, що був у минулому ц неминуче настане знову.

Однак ідеї про коловоротний за своїм характером рух людського суспільства у Кампанелли, як і у Макіавеллі, свого розгорнутого висвітлення ще не знайшли. Вперше їх системне й докладне розроблення в контексті західноєвропейської культури здійснив знову ж таки італійський мислитель – Джамбаттіста Віко. Він теж є адептом філософської теорії історичного коловороту. Але між його системою і вченням Полібія та Сима Цяня є істотні відмінності. Зумовлені вони передусім тим, що дослідницький горизонт Віко принципово інший – він охоплює вже не тільки античне, а й середньовічне суспільство. Італійський філософ розглядає в своїх “Основах нової науки про загальну природу націй” (1725) на відміну від, наприклад, Полібія вже не один, а два світи – “світ стародавніх народів” і “світ християнських народів”. І своє коло історія вершить уже не тільки в межах життєдіяльності народу, а й у межах того чи іншого світу в цілому. Інакше кажучи, тут уже не тільки народ,