а й той чи інший світ народів має своє коло історичної життєдіяльності. У межах одного світу історичне коло існування окремого народу описується Віко по-своєму – за формою, але досить подібно до, скажімо, Полібія – за суттю. Кожен народ проходить, за Віко, теж три стадії, або віки – вік богів, вік героїв і вік людей. Кожен вік теж має свій етап виродження, деградації тощо. Втім, філософська система Віко – це система оригінальна, що аж ніяк не редукується до концепції Полібія, Сима Цяня чи якогось іншого мислителя. І оригінальна не тільки концептуально, а й за багатством вимірів, вивчення яких іще попереду. Це стосується, зокрема, культурологічного, мовознавчого, правознавчого та інших аспектів його філософсько-історичної системи. Зрозуміло, що, певною мірою перебільшуючи реальне значення свого методу, Віко не уник і невиправданих схематизмів у поясненні історичного процесу, і неадекватного тлумачення історичних фактів. Однак, саме завдяки розробці своїх оригінальних ідей, а не похибкам, неминучим для будь-якого кроку вперед у творенні нового, італійський філософ є й сьогодні нашим духовним сучасником, класичним виразником циклічного напряму у світовій філософсько-історичній думці. .(Філософія. Підручник для вузів. Під ред. Бичко І., Бойченко І.В. К., 2001 С. 298-302)
Свої судження Дж. Віко втілив у формулі: “можна знати з визначеністю лише те, що зроблено”. Узгодженість, порядок речей і справ людських зумовлений Божественним Провидінням, тою Вічно Ідеальною Історією, яка в ньому втілена. Згідно цієї моделі протікають в часі історії всіх націй в їх утворенні, русі вперед, занепаді.
Згідно Вічної Ідеальної Історії, всі нації, всі народи проходять у своєму розвитку три епохи: “Вік Богів” – “коли язичницькі люди думали, що живуть під Божественним управлінням через оракулів”; “Вік Героїв” – має символічну мову: герби, метафори, порівняння; “Вік Людей” – народна мова, мова повсякденних турбот і нужд простих людей. На думку Віко, кожний цикл з трьох епох рано чи пізно завершується кризою всієї суспільної системи. Перехід від однієї епохи до іншої – через суспільний переворот. І відмінити цей порядок, обійти його не дано людям. До цього висновку приходить Джамбаттіста Віко в роботі “Основания новой науки об общей природе наций“.(Моисеева Л.И. История цивилизаций. Курс лекций. Р-на-Д.,2000. С.10).
Пізніше цей напрям знаходить своє втілення в філософсько-історичних системах М.Я. Данилевського, О. Шпенглера, А.Дж. Тойнбі, П. Сорокіна, Є. Мейєра та ін. Але постає він при цьому як напрям уже не лінійної -класичної, а некласичної філософії історії. Прогресистський та регресистський напрями пізніше теж розвивалися в напрямку некласичного штибу.(Філософія. Підручник для вузів. Під ред. Бичко І., Бойченко І.В. К., 2001 С. 302).
В основі історичної концепції П. Сорокіна – теза про пріоритет системи цінностей, значущостей, чистих культурних систем, носіями яких є індивіди та соціальні інститути. Історичний процес є циклічною флуктуацією типів культури, кожна з яких – індивідуально неповторна система цінностей. Дослідник вирізняє три типи культури: чуттєвий – домінує безпосереднє чуттєве сприймання дійсності; ідеаціональний, де домінує раціональне мисленні; ідеалістичний, що базується на інтуїтивному пізнанні (й діяльності). Кожна система культури втілюється в право, філософію, мистецтво, мораль, структуру суспільних відносин, які змінюються шляхом криз, революцій, війн, соціальний катастроф. На нашу думку, у вченні П. Сорокіна про флуктуацію типів культури є дещо містичне, надумане, занадто затеоретизоване.
Заслуговує на увагу концепція ще одного західного теоретика, соціолога. Історика Уолта Ростоу (н.1916), що увійшла в історію суспільної думки як теорія стадій економічного зростання. У. Ростоу поділяє історію розвитку людства на п’ять стадій економічного зростання:
традиційне суспільство (ця стадія триває до кінця феодалізму);
період передумов, або перехідне суспільство (перехід до домонополістичної фази розвитку капіталізму);
період злету (умовно відповідає розвитку суспільства від домонополістичної до монополістичної фази капіталізму);
період зрілості (індустріальне суспільство);
ера високого масового споживання (суспільство сучасного англо-американського рівня).
Він оперує показниками рівня розвитку промисловості, науки, техніки, накопичення національного доходу. Вчений зображує соціалізм і комунізм як своєрідну хворобу й висловлює думку, що з початком ери масового споживання ця хвороба мине. Прогноз У. Ростоу щодо “комуністичної хвороби” підтвердився. Суспільствознавцям ще належить розібратися в тому, що відбувається: криза соціалізму чи повернення до цивілізаційних засад розвитку суспільства. (Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. К.,1996.С.102).
Нові погляди на історичний розвиток. Цивілізація
Визначення типів цивілізацій здійснюється за такими ознаками:
спільність і взаємозв’язок історико-політичної долі і економічного розвитку;
взаємопереплетення культур;
наявність сфери спільних інтересів і спільних завдань з точки зору перспектив розвитку.
На основі цих ознак визначені три типи розвитку цивілізації: непрогресивні форми існування (аборигени Австралії, індійці Америки, багато племен Африки, малі народи Сибіру і Північної Європи), циклічного розвитку (країни Заходу) і прогресивного розвитку (греко-латинська і сучасна європейська). (Моисеева Л.И. История цивилизаций. Курс лекций. Р-на-Д., 2000. С.8)
З кінця ХVІІ ст. проблема цивілізації посідає одне з чільних місць у західноєвропейській філософії та історії. Це не могло не відбитися на постановці цивілізаційної проблематики та її розгляді, зумовлюючи відповідний європоцентристський колорит. Аж до початку ХХ ст. У європейській ментальності поняття “цивілізація” функціонує в однині. Воно застосовувалося для позначення особливостей розвитку європейського суспільства, що тлумачились як переваги і протиставлялись рівню розвитку інших країн і народів, яким відмовляли у “цивілізованості”. Перебіг історичних подій у нинішньому столітті – крах колоніальних імперій, руйнівний вплив світових війн дещо позбавив Європу її цивілізаторської пихи і претензій на звання єдиної цивілізації. З середини ХХ ст. акцент поступово зміщується на мультиплікативний підхід до