Поняття особистості.

Слово особистість ("personality") в англійській мові походить від латинського "persona". Спочатку це слово означало маски, що надягали актори під час театральної вистави в давньогрецькій драмі. Раб не розглядався як персона, для цього треба бути вільною людиною. Вираження "втратити обличчя", що є в багатьох мовах, означає утрату свого місця і статусу у визначеній ієрархії. У російській мові здавна вживається термін "лик" для характеристики зображення обличчя на іконі.

Потрібно відзначити, що в східних мовах (китайській, японській) поняття особистості зв'язується не тільки і не стільки з обличчям людини, але і з усім його тілом. У європейській традиції обличчя розглядається в опозиції з тілом, тому що обличчя символізує душу людини, а для китайського мислення характерне поняття "життєвість" куди входять і духовні, і тілесні якості індивіда.

Як у східному, так і в західному мисленні збереження свого "обличчя", тобто особистості - це категоричний імператив людського достоїнства, без чого наша цивілізація втратила би право називатися людською. Наприкінці XX століття це стало справжньою проблемою для сотень мільйонів людей, через вагу соціальних конфліктів і глобальних проблем людства, що можуть стерти людину з лиця землі.

Таким чином, з самого початку в понятті "особистість" був включений зовнішній, поверхневий соціальний образ, що індивідуальність приймає, коли грає визначені життєві ролі - деяка "личина", суспільне обличчя, звернене до навколишніх.

Цікаво відзначити, що латинський термін "homo" восходит до поняття "гумусу" (ґрунту, пороху), з якого зроблений людина, а в європейських мовах "man" виробляється від "manus" (рука). У російській мові слово "человек" має корінь "чоло", тобто чоло, верхня частина людської істоти, що наближає його до творця.

Отже, навіть етимологічні особистісні характеристики людини несуть різне змістове навантаження в залежності від тієї чи іншої культури і цивілізації.

Першим поняттям, з якого варто починати вивчення проблеми особистості, є "індивід". Дослівно воно значить неподільну далі частку якогось цілого. Цей своєрідний "соціальний атол", окрема людина розглядається не тільки як одиничний представник роду людського, але і як член якоїсь соціальної групи. В історії філософії і соціально-політичної думки відомий індивідуалізм - філолофсько-етична концепція, що затверджує пріоритет особистості перед будь-якою формою соціальної спільності, що виходить із представлень про атомарности індивіда.

Набагато більш змістовний інший термін "індивідуальність", що означає унікальність і неповторність людини у всім багатстві її особистісних якостей і властивостей. Людина виступає спочатку як “особь”, "випадковий індивід" (Маркс), потім як соціальний індивід, персоніфікована соціальна група, і потім як особистість. Особистість тим значніша, чим більше в її переломленні представлено загальних, загальнолюдських характеристик.

Індивідуальність - не просто "атомарність" людини, скоріше характеристика її одиничності і своєрідності, що виводять за рамки цієї одиничності. Інакше індивідуальність людини не відрізнялася б від індивідуальності скажемо стільця чи столу. Добре сказав з цього приводу сучасний німецький філософ Ю. Хабермас, "моя концепція мене самого" має сенс лише тоді, коли людина визнається і як взагалі особистість, і як саме ця індивідуальна особистість.

З іншого боку, не менш справедливе твердження, що людина є множинність і в неї, як вважає, наприклад, Г.М. Гурджиев, "немає індивідуальності...немає єдиного великого Я". Людина розділена на безліч малих "я". Напевно правий і Оскар Уайльд, що стверджував, що душа людини не може бути осягнена людським розумом: “Ти сам – остання з усіх таємниць”.

Звернемося до проблеми генезису, походження особистісних особливостей людини. Виникає питання – коли народжується особистість?

Очевидно, що до новонародженої дитини термін “особистість” не прикладаємо, хоча всі люди з'являються на світло як індивіди і як індивідуальності. Під останнім розуміється те, що в кожній новонародженій дитині унікально, неповторним образом відбита як у генотипі, так і у фенотипі вся його передісторія.

Багато передумов особистісного розвитку закладаються ще у внутрішньоутробному періоді, що вимагає відповідне осмислення в рамках визначеного світогляду.

“Криза народження” має не тільки фізіологічне значення, але багато в чому визначає параметри психічної діяльності дорослої людини. Перший крик - це крик “ні!”, підкреслюють сучасні фахівці - це відмова від того, що називають життям. Відображення насильницької, ображаючої, репресивної по своїй природі обстановки народження людини досліджував С. Грофф. Він систематизував і узагальнив ембріональні переживання пацієнтів, що знаходяться в зміненому стані свідомості, і на цій основі розробив методику “другого народження”.

У плані особистісного самовизначення людини важливо підкреслити, що людина приходить у життя з досвідом народження, а до народження з досвідом пренатальної спільності. Більш того, останні дані науки з приводу специфіки генома людини говорять про те, що ми знаходимося в найглибшому спорідненні з живою і неживою природою й у цьому зміст передумови особистості кожного багато в чому визначається природним обґрунтуванням людини.

Отже, немовля - уже виражена, яскрава індивідуальність, і щодня його життя збільшує потреба в різноманітних реакціях на навколишній світ. Буквально з перших днів життя, з перших годівель, формується свій, особливий стиль поводження дитини, так добре пізнаваний матір'ю і близькими. Індивідуальність дитини наростає до двох-трьох літнього віку, що порівнюють з мавпою по інтересі до світу й освоєння власного “Я”. Велике значення для подальшої долі мають особливі “критичні” моменти, під час яких відбувається збереження яскравих вражень зовнішнього середовища, що потім багато в чому визначає поводження людини. Вони носять назву "імпресінга" і можуть бути дуже різними, наприклад, музичною п'єсою, що потрясла душу історією, картиною якоїсь події, зовнішнім виглядом людини.

Подальший розвиток особистості зв'язаний з “походженням” інших вікових періодів