Соціальне поводження особистості.

З теміном “поводження” у науці зв'язується активність, система дій, що складається з адаптації, у пристосуванні до вже наявного середовища, однак у тварин тільки до природного, а в людини — і до соціального. Ця адаптація здійснюється на основі визначених чи біологічно соціально заданих програм, вихідні підстави яких не піддаються перегляду чи перебудові. Типовим прикладом соціального поводження є, скажемо, адаптація, пристосування до навколишнього соціального середовища шляхом слідування прийнятим у цьому середовищі звичаям, правилам і нормам. Адаптивне поводження являє собою “закриту” систему відносини до дійсності, межі якого обмежені даним соціальним чи природним середовищем і заданим "набором можливих дій у цьому середовищі, визначеними життєвими стереотипами і програмами. Властивій тільки людині формою відносини до дійсності є діяльність, що, на відміну від поводження, не обмежується пристосуванням до існуючого умовам — природним чи соціальної,— а перебудовує, перетворює їх. Відповідно така діяльність припускає здатність до постійного перегляду й удосконалювання лежачих у її основі програм. Люди виступають при цьому не просто виконавцями заданої програми поводження — хоча б і активними, що знаходять нові оригінальні рішення в рамках її здійснення,— а творцями, творцями принципово нових програм дій. У випадку адаптивного поводження при всій його можливій активності й оригінальності мети дій у кінцевому рахунку задані, визначені; активність же зв'язана з пошуком можливих засобів досягнення цих цілей. Іншими словами, пристосувальне поводження цілеспрямоване, доцільно. Воля означає подолання тиску заданих людині умов — будь те зовнішня природа, соціальні норми, оточуючі люди чи внутрішня обмеженість,— як факторів, що детермінують його поводження, припускає здатність будувати власну програму дій, що дозволяла б вийти за рамки, вписатися в більш широкий контекст буття. Взаємодія індивіда і суспільства з погляду соціального контролю виявляє його внутрішню суперечливість. Так, з одного боку, людина не може знайти свою індивідуальність, придбати соціальні якості і властивості поза чи крім суспільства. Якщо індивіда не можна вважати продуктом соціального і соціально-культурного середовища, то його не можна вважати і людиною. З іншого боку, особистість не може знайти, розвити свою індивідуальність, якщо буде сліпо, автоматично пристосовуватися до зразків культури. Якщо людину вважати простим зліпком социокультурного середовища, то її не можна визнати особистістю. Індивідуальна і соціальна дії співвідносяться як контрольоване і контролююче. Акт соціальної (групової) дії, виступаючи в системі соціального контролю у виді реакції на індивідуальне поводження, сам виконує функцію соціального стимулу (позитивного чи негативного), що визначає характер наступних індивідуальних актів, у силу чого ці акти є реакцією на соціальні дії. Ці акти закріплюються в поведінці чи усуваються з неї в залежності від реакції соціального середовища (групи, класу, суспільства в цілому). У свою чергу реакція соціального середовища на індивідуальну дію залежить від об'єктивно існуючої (у моралі, у праві, в ідеології і т.д.) соціальної шкали оцінок, похідної від системи цінностей, ідеалів, життєвих інтересів і устремлінь соціальної групи, класу, суспільства в цілому. Індивідуальна дія, вступаючи в соціальний світ, одержує своє визначення ззовні, його сутність, соціальний зміст і значення визначаються соціальними цілями. Соціальна оцінка індивідуальних дій визначається об'єктивно існуючим набором їхніх стереотипів, включених у систему норм, цінностей, ідеалів і т.д. Подібні, хоча і не формалізовані шкали оцінок існують у моралі, професійній етиці і т.д., утворюючи нормативну структуру відповідних соціальних груп.

Рольова теорія особистості.

Основні положення цієї теорії були сформульовані американськими соціологами Дж. Мидом і Р. Минтоном, а також активно розроблялися Т. Парсонсом. От основні положення цієї теорії.

Рольова теорія особистості описує її соціальне поводження 2-ма основними поняттями: “соціальний статус” і “соціальна роль”.

Кожна людина, що живе в суспільстві, включена у безліч різних соціальних груп (родина, навчальна група, дружня компанія і т.д.). У кожній з цих груп вона займає визначене положення, має деякий статус, до нього пред'являються визначені вимоги. Таким чином, та сама людина повинна поводитися в одній ситуації як батько, в іншій — як друг, у третій — як начальник, тобто виступати в різних ролях і займати кілька позицій. Кожна з цих позицій, що припускає визначені права й обов'язки, називається статусом. Людина може мати кілька статусів. Але найчастіше тільки один визначає його положення в суспільстві. Цей статус називається головним чи інтегральним. Часто буває так, що головний статус обумовлений його посадою (наприклад, директор, професор). Соціальний статус відбивається як у зовнішньому поводженні і вигляді (одязі, жаргоні), так і у внутрішній позиції (в установках, цінностях, ориентациях).

Соціологи відрізняють запропоновані і набуті статуси. Запропонований - нав'язаний суспільством не залежно від зусиль і заслуг особистості. Він обумовлюється етнічним походженням, місцем народження, родиною. Придбаний (досягнутий) статус визначається зусиллями самої людини (наприклад, письменник, ген. секретар ). Виділяться також природний і професійно-посадовий статуси. Природний статус особистості припускає істотні і відносно стійкі характеристики людини (чоловіка і жінки, дитинство, юність). Професійно-посадовий ? це базисний статус особистості, для дорослої людини, найчастіше, що є основою інтегрального статусу. У ньому фіксується соціальне, економічне і виробниче положення (банкір, інженер, адвокат).

Соціальний статус позначає конкретне місце, що займає індивід у даній соціальній системі. Сукупність вимог, пропонованих індивіду суспільством, утворить зміст соціальної ролі. Соціальна роль — відповідний прийнятим нормам спосіб поводження людей у залежності від їхнього статусу чи позиції в суспільстві, у системі міжособистісних