Протилежний напрям — модернізм, який був представлений експресіонізмом, футуризмом, сюрреалізмом та іншими течіями,— найбільшою мірою символізувався образом Сізіфа, якого теж було покарано богами-олімпійцями на вічні безглузді муки — постійне підіймання важкого каменя на високу гору, з якої той щоразу скочу-вався у діл.

Якщо на початку століття спроби підкреслити траге-дійність людського існування сприймалися переважно як прояви декадансу або упадництва в самому мистецтві, то вже після першої світової війни песимістичні ноти в зображенні людини стають досить типовими. Про це свідчать, зокрема, твори представників «загубленого покоління» (Е. Хемінгуея, У. Фолкнера, Ф. С. Фіцджеральда, Е. М. Ремарка та ін.), в яких відображено трагіч-ний досвід страхіть війни і глибоке розчарування в традиційних ідеалах і цінностях. Ці само мотиви знаходять своє відображення і в живопису, наприклад в офор-тах з серії «Війна» О. Дікса або в таких картинах, як «Передчуття громадянської війни» С. Далі.

Трагедійність людської долі в умовах революційних зламів і війни знайшла своє відображення і в таких творах, як «Тихий Дон» і «Доля людини» М. Шолохова, «Доктор Живаго» Б. Пастернака, в поезії Й. Мандель-штама та А. Ахматової.

Зображаючи надзвичайно важку, а багато в чому і трагічну долю людини у нашому столітті, література та мистецтво разом з тим не зупинялися на простому констатуванні цих фактів, а по-різному їх осмислювали, формували до них певне ставлення з боку самої людини.

Так, відомий австрійський письменник-експресіоніст Ф. Кафка у своїх творах («Процес», «Замок» та ін.) стверджував, що оскільки людина живе у ворожому їй світі, то вона перебуває у безвихідному становищі і в неї нема жодних шансів стати справжньою особистістю і встановити гармонійні зв'язки зі своїм оточенням. Представники сюрреалізму (надреалізму) Г. Апполінер, А. Бретон, П. Елюар бачили вихід у створенні засобами мистецтва нової реальності, у якій людина могла б знайти порятунок від ворожої їй буденності і банальнос-ті. Французький письменник-екзистенціаліст А. Камю, визначаючи абсурдність буття і разом з тим самоцінність та неповторність кожної особистості у своїх творах («Чужий», «Чума», «Міф про Сізіфа»), дійшов невтішно-го висновку про те, що кожна людина приречена на нерозуміння і самотність, на безглуздість своїх дій і поразку.

З іншим розв'язанням питання про позицію людини у ворожому їй світі ми зустрічаємося у творчості художників-реалістів Е. Хемінгуея, У. Фолкнера, А. Сент-Екзюпері, Б. Брехта, І. Бергмана, М. Антонівні, Ф. Фелліні, С. Ейзенштейна, О. П. Довженка, Ст. Крамера та інших. Правдиво змальовуючи всі труднощі і суперечності життя людини, вони разом з тим пробували вказати реальні шляхи виходу з того становища, в якому опинилася лю-дина в XX столітті. Найчастіше вони вбачали ці шляхи не в роз'єднанні, а в більш тісному спілкуванні та об'єд-нанні людей, у зростанні людської гідності й відповідальності за все, що робиться на планеті, яку Сент-Екзюпері назвав «планетою людей».

У своєму підсумковому творі «Старий і море» Хемінгуей стверджував, що людина існує не для того, щоб зазнавати поразки, і проголошував: «Людину можна зни-щити, але її не можна перемогти».

Болем і тривогою за долю людини були пронизані і кращі твори українських та російських письменників М. Булгакова («Майстер і Маргарита»), О. Солженіцина («Один день Івана Денисовича», «Раковий корпус» та ін.), О. Гончара («Тронка», «Собор»), М. Стельмаха («Кров людська — не водиця»), В. Шукшина («Калина червона»), Ф. Абрамова («Брати і сестри»), Ю. Трифоно-ва та інших. Доля людини і людська позиція завжди були також у центрі уваги Чингіза Айтматова («Плаха», «Буремний полустанок»), В. Викова («Сотников», «Обе-ліск», «Дожити до світанку»), поетів А. Вознесенського, В. Стуса, Е. Межелайтіса, В. Симоненка, І. Драча, Ліни Костенко, їхні твори закликають нас до того, щоб за будь-яких умов людина залишалася людиною, щоб вона не втрачала своєї гідності, людяності, щирості, правди-вості, щоб вона не руйнувала, а примножувала красу, бо тільки у відтворенні і збереженні цих загальнолюдських цінностей — єдина надія сучасного людства на виживан-ня і уникнення духовної деградації.