В період після 2 світової війни авторитарний режим все частіше орієнтується на перехід до демократії.

В кінці 80 — на початку 90-х рр. значно зросло науково - політичне зацікавлення авторитаризмом у зв’язку з руйнуванням переважно тоталітарних політичних систем у більшості комуністичних держав світу.

В той же час цілий ряд авторитарних держав (Південна Корея, Чилі, Китай, В?єтнам и др.) практично продемонстрували свою економічну та соціальну ефективність, довели здатність поєднувати економічне процвітання з політичною стабільністю, сильну владу — з вільною економікою, особистою безпекою та порівняно розвинутим соціальним плюралізмом.

А. іноді визначають як спосіб правління з обмеженим плюралізмом. Він сумісний з економічним, соціальним, культурним, релігійним, а частково і з ідеологічним плюралізмом. Його дія на суспільний розвиток має як слабі, так и сильні сторони. До числа слабих відноситься повна залежність політики від позиції голови держави чи групи вищих керівників, відсутність у громадян можливостей попередження політичних авантюр, обмеженість інститутів артикуляції, політичного вираження суспільних інтересів.

В той самий час авторитарна политична система також має свої переваги, які найсильніше відчуваються в екстремальних ситуаціях. Авторитарна влада має порівняно високу здатність забезпечувати політичну стабільність та суспільний порядок, мобілізовувати суспільні ресурси на розв’язання певних задач, переборювати опір політичних супротивників. Все це робить її достатньо ефективним засобом проведення радикальних суспільних реформ.

В сучасних умовах постсоціалістичних країн “чистий” авторитаризм, що не спирається на активну масову підтримку та деякі демократичні інститути, навряд чи може бути інструментом прогресивного реформування суспільства і здатний обернутись на кримінальний диктаторський режим особистої влади, не менш руйнівний для країни, ніж тоталітаризм. Тому поєднання авторитарних і демократичних рис, сильної влади та її підконтрольність громадянам — найважливіша практична задача на пути конструктивного реформування суспільства. Авторитарні режими, що орієнтуються на демократію, недовговічні.

Логічно завершеною формою авторитарного режиму є фашизм. Фашистський режим як радикальна форма авторитарного режиму повністю ліквідував у 30-ті – 40-ові роки минулого століття в ряді західних країн демократичні права та свободи, знищив всі чи майже всі опозиційні організації та установи, висунув на перший план та широко використав терористичні методи правління.

Фашистські режими – показник різкого загострення соціально – класових протиріч у суспільстві, кризи політичної влади пануючого класу, свідоцтво того, що уряд не почуває себе впевнено завдяки ліберально – демократичним методам правління. Він змушений під загрозою втрати державної влади застосовувати терористичні методи.

Політичний режим тоталітарного типу Термін (поняття) “тоталітаризм” з’явився в західній науці в 30-ті роки ХХ ст. для характеристики фашистських та комуністичних режимів, а спеціальні дослідження побачили світ в 50-ті роки ХХ ст. (Х. Арендт, Р. Арон та ін.). Х. Арендт у книзі “Походження тоталітаризму” (1951 р.) вбачав відмінність тоталітаризму від більш ранніх форм абсолютизму, тиранії чи диктатури у:

тотальності контролю, що досягається за допомогою сучасних технологій;

створенні за допомогою системи терору психологічної ситуації повної незахищеності та безвихідності особистості, відчуття власної нікчемності.

Р. Арон зводив зміст тоталітаризму до 3 компонентів:

рекламування тоталітарного режиму в якості рятівника нації;

перетворення держави на всеохоплюючий та всемогутній інструмент партії з необмеженою владою;

встановлення загальновизнаної та обов’язкової ідеології, що виправдовує та легітимує тоталітаризм. (від лат. “total” –

всезагальний) — це політичний режим, при якому громадянин являється об’єктом повного контролю і керування. Він характеризується фактичним знищенням прав індивідів при формальному їх збереженні.

Тоталітарний політичний режим виник в Європі, точніше, на периферії європейської цивілізації, як результат деякого синтезу елементів азіатського деспотизму (включаючи кріпосництво в його російському та пруському варіантах) з радикальними ідеологічними доктринами, що так або інакше апелюють до ідей соціалізму. При цьому “периферію європейської цивілізації” слід розуміти не тільки географічно, а й як взаємодію соціокультурних та політичних комплексів двох типів цивілізацій, в результаті якого й народжувався цей синтез. Європейська капіталістична структура з її століттями відпрацьованими інститутами республіканізму, парламентської демократії, ринково - приватновласницької економіки, з її турботою про свободи, права та гарантії індивіду за своєю сутністю несумісна з тоталітаризмом. В той же час європейські свободи дозволили з’явитися на світ радикальним доктринам, не сумісним з мораллю та людиною. На противагу європейській традиції в неєвропейському світі, та, поперед за все на традиційному Сході, пануюча система зв’язків була збудована на приниженні особистості, на пануванні командно - адміністративного методу керівництва економікою, політикою, суспільством в цілому. Та хоч релігійно - етичні норми спричиняли тут пом’якшуючу дію, саме неєвропейська структура (азіатський деспотизм з присутнім йому “суцільним рабством”) була фундаментом, на якому при сприятливих умовах міг визріти (чи на який можна було, вже в наші дні, в майже готовому вигляді перенести) тоталітарний режим.

В антиутопіях Є. Зам’ятина «Ми», Дж. Оруелла «1984» тоталітарний устрій описаний як замкнуте технократично - раціональне суспільство, що розлюдинює людину, перетворює її на “гвинтик” на основі психофизичної инженерії та знищення моралі, любові, релігії, справжньої науки і мистецтва. З середини 30-х років