Специфіка самоідентифікації молоді в умовах перехідного суспільства
Для свого самозбереження суспільство прагне наділити нове покоління необхідними для даного суспільства навичками групового виживання, сформувати такий механізм соціальної адаптації молоді, який би перетворював нове покоління в органічну частину вже існуючого соціуму. Відомі слова Е.Дюркгейма: якщо пристосувати індивіда до конкретних соціальних умов і сформувати індивідуальний характер у відповідності з основними рисами домінуючого соціального характеру, то людина буде діяти з найбільшою продуктивністю, необхідною і корисною суспільст-ву, тобто буде сформовано “продуктивний характер”. Саме тому метою і призначенням соціалізації є формування індивіда, який має ознаки і діє як елемент саме цього співтовариства, який буде в змозі забезпечити збереження і виживання себе як члена цього суспільства і суспільства як свого другого, колективного “Я” у взаємовідносинах з іншими групами.
Молода людина, організуючи свою діяльність в соціальному просторі і часі, еволюціонує разом із суспільством. Передача в процесі соціалізації суспільного досвіду та знань не тільки уподібнює індивіда групі, що складає інтерес останньої, а й дозволяє йому використовувати цей символічний капітал у власних інтересах. Така подвійність відбиває поєднання конкретних напрямків соціалізації: по-перше, формування індивідуальністю власного зразка, з’ясування своєї ідентичності і, по-друге, самоототожнення з оточенням – іншими людьми, групою, ціннісними моделями. Ця подвійність достатньо умовна і зникає при конкретному розгляді ідентифікації, проте методологічна значимість такого виділення безумовна.
Існування юнацтва в суспільстві, його соціалізація передбачає виконання певних соціальних ролей, в яких, переходячи від однієї ситуації до іншої, воно знаходиться в процесі постійного породження і переродження власних “Я”. Як зазначає П.Сорокін, “в нас, як в грамофоні, постійно змінюються “душі – платівки”, зовсім відмінні одна від одної” [1, с.108]. Знаходження в процесі соціалізації власного “Я”, як стрижня, на який нанизуються необхідні для життя в суспільстві характеристики, забезпечує відносно стійку єдність нашого “Я”, ступінь злагодженості між різними ролями, і визначає “звучання платівки”. Цим стрижнем є особистісна ідентичність, яка трактується як набір рис чи інших індивідуальних характеристик, які відрізняються визначеною сталістю чи наслідуванням у часі і просторі, що дозволяє відрізнити даного індивіда від інших людей. Це набір характеристик, який робить людину подібною самій собі і відмінною від інших [2, с.135].
Визначення власного “Я” – одна з важливих проблем молоді і соціалізації. Знаходження власного “Я” відбувається в 14-16 років, в подальшому особистісне становлення індивіда, його успішна інтеграція в суспільство супроводжується процесом формування його соціальної ідентичності. Соціальна ідентичність трактується в термінах групового членства, приналежності до більшої чи меншої групи, включеності у будь-яку соціальну категорію, внаслідок чого відбувається процес розширення меж свідомості індивіда від егоцентризму, через родинні і групові цінності, до рівня суспільних, громадських і національних цінностей [3, с.11-12]. Це той процес, завдяки якому забезпечується взаємозв’язок між індивідуальною та суспільною системами цінностей, виявлення “загального ціннісного мінімуму” – загальних рис, якостей, цінностей, без наявності яких не можлива взаємодія, яка потребує передбачення деякою мірою суджень та дій партнера. Так, в Радянському Союзі солідарність громадян країни базувалася на почутті громадянського обов’язку, патріотизмі, відданості Батьківщині і створювала основу для усвідомлення людиною себе як елемента єдності держави. В сучасних США, “американець – для себе і для інших – перш за все американець”, він згадає про своє національне походження лише після того, як продемонструє свій патріотизм [4, с.5-6].
В соціальній ідентичності виділяються мов би два різних аспекти розгляду: з точки зору інтрогрупової подібності (якщо ми члени однієї спільності, в нас одна і та ж соціальна ідентифікація і ми схожі) і з точки зору аутогрупової чи міжкатегоріа-льної диференціації (якщо ми схожі між собою, ми істотно відрізняємося від “них” – тих, хто належить не до нашої, а до інших груп) [3, с.135]. Так, в Радянському Союзі кожен знав ворогів та друзів своєї країни. На це працював потужний ідеологічний державний апарат. Це був спосіб внутрішньої інтеграції і формування соціальної ідентичності радянського народу, коли “свого” і “чужого” розрізняли за непростим політичним критерієм. Відданість Батьківщині та ненависть до її ворогів були тоді родовими ознаками соціалізованості. В середині соціальної системи, головними і найважливішими характеристиками якої визначаються “стабільність” і “соціальний порядок”, ці два аспекта взаємопов’язані, а стан суспільної інтегрованості передбачає наявність упорядкованих безконфліктних відносин [5, с.180].
В результаті ідентифікації індивід відчуває власну тотожність і усталеність, а також тотожність і безперервність у ставленні до себе певного оточуючого світу. Ототожнюючи себе з іншою людиною, групою, взірцем, усвідомлюючи себе частиною об’єднання людей, індивід поділяє їх цінності, їх уявлення про світ і місце людини в ньому, що допомагає йому оволодіти різними видами діяльності, засвоювати соціальні ролі, приймати і перетворювати соціальні норми і цінності.
Життя суспільства є безперервний процес відтворення попередніх та існуючих, а також вироблення нових відмінностей у відносинах між людьми, групами, організаціями і соціальними інститутами. Після здобуття Україною незалежності, розвиток українського суспільства відбувається на фоні таких нових явищ, як:
· усунення інформаційного дефіциту, значне розширення меж інформаційного простору, наповнення його новою за змістом та ідеологічною спрямованістю інформацією, і, відповідно, розширення репертуару життєвих сценаріїв та діапазону поведінкових стилів;
· збільшення політичної, економічної, психологічної та сексуальної свободи, прав особистості на самостійний вибір засобів життєдіяльності та прийняття рішень;
· руйнування колишніх культурних утворень і повна відсутність, хоча б локальних, злагоджених і переконливих етичних, релігійних, політичних та інших нормативних систем, регламентуючих
