М. Фірсов вважає, що, з одного боку, соціальні працівники й соціальні педагоги намагаються вирішити ті самі проблеми і їхні завдання реалізуються в одній і тій же площині, з іншого – відзначають різницю між ними, котра полягає в тому, що діяльність соціального працівника спрямована на підтримку, розвиток і реабілітацію індивідуальної й соціальної суб'єктності, тоді як соціальний педагог здійснює виховання людини в соціумі [8].

П. Павленок найкоректнішим вважає розгляд соціальної педагогіки й соціальної роботи як самостійних наукових і навчальних дисциплін і специфічних видів практичної діяльності. Відзначаючи значну роль виховного й соціалізуючих компонентів соціальної педагогіки у вирішенні теоретичних, методичних і практичних завдань соціальної роботи, учений підкреслює, що в соціальній роботі використовуються не тільки педагогічні технології й що вона виконує функції, які виходять далеко за рамки педагогічної практики. При цьому роль соціальної педагогіки полягає в посередництві між соціальним середовищем і окремими галузями педагогічної науки [5].

В. Нікітін вважає, що об'єкти соціальної роботи й соціальної педагогіки багато в чому збігаються, і говорить про три об'єктні рівні соціальної педагогіки – соцієтальний, соціально-середовищний і окремий індивідуальний.

На першому рівні об'єктом соціально-педагогічної теорії й практики є суспільство, держава, різні політичні й громадські організації та рухи, зацікавлені в соціалізації членів суспільства в певному напрямі, засобом реалізації є ідеологія як система ціннісних орієнтацій та ідеологічна робота як система внесення у свідомість членів суспільства певним чином орієнтованих цінностей. На кожному рівні залежно від масштабу об'єкта соціальної педагогіки особливе місце належить проблемам освітньо-виховної роботи з індивідами, групами індивідів, соціалізація яких порушена через депривацію розвитку під впливом соціальних обставин. Одночасно ці індивіди перебувають на піклуванні системи соціальної роботи, що передбачає соціальне забезпечення й соціальне обслуговування людей, які потребують соціальної допомоги, підтримки й захисту [4].

Люди похилого віку як об'єкт соціальної діяльності представлені на всіх трьох об'єктних рівнях соціальної роботи й соціальної педагогіки. З позицій соціальної роботи (нормативно-розподільної, кількісно орієнтованої): на першому рівні – об'єктом є соціальна політика, ідеологію якої становить соціальний захист (безповоротно-витратна), на другому – існує інфраструктура установ, через яку відбувається розподіл матеріальних і соціальних послуг для жорстко кількісно регламентованих груп підопічних споживачів соціальних послуг, перелік і обсяг яких визначається не переліком необхідних індивідуальних потреб благоотримувачів, а обмежуються нормативним переліком послуг і економічних можливостей виділених для цього перманентно обмежених засобів; з погляду соціальної педагогіки (ціннісно-духовної, якісно орієнтованої): суспільство й держава ще не мають задовільної ідеологічної системи гуманістичного ставлення до людей похилого й старечого віку як суспільної соціальної цінності, соціально- дружнє мікросередовище для літніх людей не створене, система індивідуальної й групової соціально-педагогічної освітньо-виховної роботи з людьми літнього віку в соціумі не сформована.

Варто констатувати, що вітчизняна соціальна педагогіка, згідно з «Паспортом спеціальності 13.00.05 – соціальна педагогіка», здебільшого зосереджувалася на підготовці фахівців – соціальних педагогів – для роботи з дітьми й молоддю, при цьому часто формально дублює функції й напрями соціальної роботи на шкоду своєму головному призначенню: «галузь педагогічної науки, яка вивчає особливості соціального виховання, виховні можливості соціального середовища й оптимальні умови соціалізації особистості, розглядає закономірності взаємодії та взаємозв'язку особистості, мікро-та макросоціуму» [6]. Практична ж соціальна робота з людьми похилого віку фактично не використовує теоретичний і практичний досвід соціальної педагогіки й недостатньо орієнтована на соціальний розвиток цієї вікової групи, самостійно не забезпечує ефективної вторинної соціалізації індивідуальної особистості літньої людини.

Можливо, це пов'язано з тим, що соціальна педагогіка (як теорія й практика пізнання, регулювання й реалізації освітньо-виховними засобами процесів соціалізації або ресоціалізації людини), має базисом безпосереднє спілкування двох людей, яке завжди є подієво-діалогічним. Саме спільна подія-взаємодія, складність досягнення ефективного результату соціально- педагогічного діалогу потребують високої педагогічної майстерності соціального педагога, застосування незвичайних форм та способів пізнання, здатності вчування у внутрішній світ людини похилого віку [3]. Ця спільна дія-взаємодія потребує високої педагогічної майстерності й професіоналізму соціального педагога [3].

Простіше й менш особистісно витратно діяти й витрачати суспільні ресурси в рамках нормативно-розподільного підходу соціальной роботи, де формальний результат зрозумілий, легко виміряється й контролюється в одиницях, визначених фахівцем соціальних послуг: педагогічних, юридичних, психологічних, соціальних, побутових та ін. У підсумку – соціальна робота орієнтується на пасивну діяльність і простий кількісний результат, а соціальна педагогіка – на активну педагогічну перетворюючу діяльність і складні якісні позитивні зміни в об'єкті. Головна мета, що декларується соціальною роботою – повернути клієнтові здатність діяти самостійно в певному соціальному контексті. Однак соціальна робота не зацікавлена в остаточному подоланні соціальних проблем – це загрожує екстенсивному зростанню її досягнень і показників: більше соціальних проблем і кризових ситуацій, більше людей у кризовій ситуації, ще більше реалізованих соціальних послуг. У рамках суспільства з високим і різким рівнем соціальної диференціації й дефіциту соціальних ресурсів, що виділяються для соціальної сфери, головна мета соціальної роботи недосяжна.

На думку вітчизняного дослідника А.Рижанової, маскування соціальної