Зважаючи на те, що в поширених іноземних мовах (наприклад, англійська, німецька) поняття «комунікація» та «спілкування» є синонімічними, і враховуючи вплив західної термінології в сучасних умовах інтенсивного розвитку інформаційних технологій, стає зрозумілим, чому більшість учених останнім часом ототожнює ці поняття і надає перевагу поширенішому поняттю «комунікація».

На нашу думку, сучасні засоби комунікації кардинально змінили умови спілкування людей. Якщо раніше, наприклад, телефон, дійсно, застосовувався тільки для передачі важливої інформації, то нині людина годинами може спілкуватися за його допомогою, обмінюючись думками, емоціями та переживаннями, створюючи спільні смисли. Новітні телекомунікаційні засоби, які постійно вдосконалюються, значно збільшують обсяги спілкування між людьми і можливості обміну інформацією, емоціями, осо- бистісним досвідом. Тож поняття «комунікація», на наш погляд, означає поняття «спілкування», але охоплює не тільки міжособистісний рівень, а й інші соціальні рівні. Підтвердження цього знаходимо у філософському енциклопедичному словникові, де комунікація визначається як ознака «конструктивної взаємодії особистостей, соціальних груп, націй та етносів, що розгортається на основі толерантності й порозуміння [14, с. 291]».

Сформулюємо сутнісні положення поняття «комунікація» на основі дослідження М. С. Кагана [5, с. 82-84]:

це не просто дія окремої людини, а взаємодія людей, кожен з яких є носієм активності;

акт комунікації відбувається за умови визнання іншої людини рівноправним партнером – суб'єктом комунікативної діяльності, що передбачає активний зворотний зв'язок між учасниками спілкування та обмін інформацією;

інформаційний обмін у процесі комунікації є абсолютно реальною взаємодією, він фіксується в матеріалізованому механізмі знаків;

це практична діяльність, оскільки контакти між людьми передбачають утілення інформації, що передається, в певній системі знаків, які її матеріалізують, об'єктивують, щоб передати її реципієнтам;

комунікація здійснюється на різних рівнях: фізичному та психічному, матеріальному і духовному.

Результати спілкування залежать від спільних ціннісних орієнтацій людей, а також розуміння ними того, що є цінністю для кожного з його учасників. Комунікація, побудована на суб'єкт-суб'єктних відносинах, є соціальною формою реалізації культурних цінностей людини, що виявляються «в ідеалах, цілях діяльності, людських життєвих настановах, які зумовлюють способи світосприйняття, знаходять відображення в системі норм і специфіці символічного фонду культури, втілюються в культурній традиції тощо» [10, с. 60].

Важливим для дослідження процесу комунікації є те, що науковці визначають її (О. О. Бодальов, М. С. Каган, О. О. Леонтьєв та ін.) як особливий вид діяльності, що опосередковує інші її види (пізнавальну, перетворювальну, оцінну), але при цьому «породжується і стимулюється ними» [4, с. 104]. Соціальна природа людини, на думку М. С. Кагана, зумовлює те, що комунікація людей є для них умовою праці, пізнання, вироблення систем цінностей, необхідних для життя [4, с. 80]. На відміну від них, специфіка комунікативного виду діяльності полягає в тому, що активність суб'єкта спрямовується не на об'єкти навколишнього світу, а на інших суб'єктів.

Б. Г. Ананьєв [1] підкреслює, що особливою характеристикою комунікації як діяльності є те, що через неї індивід будує свої відносини з іншими людьми. Комунікація, на думку вченого, є умовою пізнання людьми навколишнього світу, формування в них емоційного відгуку на неї і відповідної поведінки; в процесі комунікації під час пізнавальної діяльності та праці здійснюється як інтеріоризація зовнішніх дій, так і екстеріоризація внутрішнього стану індивіда; спілкування, побудоване як міжособистісна взаємодія, завжди визначається системою суспільних відносин.

З точки зору О. О. Леонтьєва, спілкування можна визначити як систему цілеспрямованих і мотивованих процесів, які забезпечують взаємодію людей у колективній діяльності, реалізують суспільні й особистісні психологічні відносини і використовують специфічні засоби, насамперед, мову [8].

За способом передачі інформації в комунікативному процесі традиційними є інформаційно-кодові моделі, які ґрунтуються на кібернетичній моделі, але адаптовані до мовленнєвої комунікації людини (Г. Г. Почепцов, М. І. Жинкін, Р. О. Якобсон та ін.) У процесі комунікації виділяють такі етапи: формування концепції обміну інформацією; кодування та вибір каналу; передавання повідомлення через канал; декодування; усвідомлення змісту ідеї відправника; зворотний зв'язок. Структура комунікативного акту відтворює етапи проходження інформації і може бути представленою у формі ланцюга: адресант – код – повідомлення – код – адресат. Для успішної комунікації необхідна наявність зворотного зв'язку, тобто процесу передавання повідомлення у зворотному напрямі: від одержувача до відправника.

Смисл мовленнєвого повідомлення можна зрозуміти тільки в певному контексті, в якому відбувається спілкування (місце, час, сфера й умови комунікації, психологічні та соціальні характеристики учасників тощо). У мовленнєвій комунікації найважливіше значення мають процеси вер- балізації і розуміння, пов'язані зі здатністю людини кодувати й адекватно декодувати інформацію. Код використовується для того, щоб зробити зміст спільним для відправника й одержувача інформації. Для «зашифровки» використовуються внутрішній код («мова мислення») та зовнішній код, який виявляється у вербальній та невербальній формах і відтворює широкий культурний контекст. Умова успішного сприйняття та декодування повідомлення адресатом – розуміння коду адресанта. Результатом сприйняття, що являє собою складний пізнавальний процес, є індивідуальна інтерпретація людиною подій, явищ і процесів, у якій виявляються її світобачення, погляди, емоції, почуття. У процесі інтерпретації людина ґрунтується на власному досвіді, який вона набула в рідній культурі.

На процес комунікації суттєво впливають мотиви і цілі кожного з її учасників, які можуть пов'язуватися з вирішенням певного завдання (виробничого, пізнавального, навчального типу) або полягати в