Дослідження науковців (Г. М. Андрєєва, І. О. Зимня, Б. Д. Паригін та ін.) дозволили визначити, що структура будь-якого комунікативного акту відображає взаємопов'язані між собою аспекти: перцептивний, комунікативний та інтерактивний. Перцептивний аспект демонструє процеси взаємного сприйняття, розуміння і пізнання партнерами з комунікації один одного, від чого залежить їхнє порозуміння. Перцептивні навички виявляються в здатності людини правильно оцінювати контекст комунікації, розуміти настрій свого партнера по його вербальній і невербальній комунікативній поведінці, зважати на його психологічні особливості тощо.

Комунікативний аспект відтворює обмін інформацією між індивідами і передбачає використання різних засобів спілкування (вербальних та невер- бальних). Умілий комунікатор – це людина, яка може вправно їх комбінувати, має «багатий репертуар комунікативних технік, що застосовуються на різних рівнях спілкування [7, с. 15]».

Інтерактивний аспект комунікації аналізує характер організації взаємодії суб'єктів, котрі реалізують суб'єкт-суб'єктні відносини в процесі обміну інформацією, знаннями, думками, ідеями та діями, а також форми спільної діяльності (злагода, пристосування, конкуренція, конфлікт). Взаємодія між комунікантами можлива за наявності в них спільного соціального досвіду: «... чим більший спільний досвід, тим більше спільних соціальних зв'язків», тим адекватніше зрозуміє адресат повідомлення, замислене адресантом [9, с. 83]. Це є основою, на якій досягається адекватна інтерпретація його змісту.

Умовами успішної комунікації, що передбачає досягнення взаєморозуміння і взаємодії, на думку О. О. Бодальова, є такі: глибокі знання психології іншої людини, насамперед, її ціннісних орієнтацій, які відображаються в її ідеалах, потребах та інтересах; усвідомлення цілей і мотивів комунікації; спрямованість на спілкування з іншими людьми; такі особистісні якості, як емпатія, толерантність тощо [2, с. 63-73].

Соціальна комунікація, як основа взаємодії людей, є віддзеркаленням їхньої культури. Комунікативна культура – сутнісна характеристика особистості, пов'язана, насамперед, з її здатністю формувати й підтримувати стосунки з іншими людьми в процесі спільної цілеспрямованої діяльності зі створення надприродного світу речей і символів. Підкреслюючи переплетіння цих понять, американський дослідник Е. Т. Холл (E. T. Hall) стверджує, що культура – це комунікація, а комунікація – це культура. У такому значенні культуру порівнюють з айсбергом, основою якого є культурні цінності та норми, а його вершина – індивідуальна комунікативна поведінка людини, що ґрунтується на них і виявляється, насамперед, у процесі соціальної взаємодії з іншими людьми.

Для соціальної сфери ключовим поняттям є «взаємодія», що розглядається як процес взаємного впливу й універсальна форма руху та розвитку будь-якої матеріальної системи, вона визначає її існування і структурну організацію [12, с. 59]. Учасники взаємодії можуть розглядати один одного або як об'єкт свого впливу, або як рівноправний суб'єкт процесу комунікації. Тож взаємодія – це процес безпосереднього й опосередкованого впливу об'єктів (суб'єктів) один на одного, що породжує їхню взаємну зумовленість, зв'язки, стосунки, спілкування, спільні дії та переживання. Особливістю соціальної взаємодії є її причинна зумовленість: кожна зі взаємодіючих сторін є причиною іншої і наслідком одночасного зворотного впливу протилежної сторони, що зумовлює їхній взаємний розвиток [8, с. 265]». Взаємодію як «внутрішній механізм життя колективу» (О. О. Леонтьєв) психологи розглядають як фактор соціальної інтеграції, соціального структурування й ефективної групової діяльності. Результатом контактів людей у міжособистісній взаємодії є зміни в їхній діяльності, поведінці, поглядах і настановах. Соціальна взаємодія, спрямована на предмет спільних зусиль людей, відбувається в певних умовах і потребує дотримання норм та правил усіма її учасниками.

Ефективна соціальна взаємодія можлива лише за умови діалогічних стосунків між людьми. Дослідження Г. Я. Буша [3, с. 16-17] дозволило визначити, що за своєю спрямованістю суб'єкт-суб'єктні стосунки мають дві основні форми:

а) ділові – функціонально-рольові, предметно-орієнтовані, інтенційно- раціональні, диктальні (dictum – предметний зміст висловлювання), що завжди опосередковані зовнішнім предметом (праця, пізнання, гра, навчання, перетворення предметів природи і створення предметів культури);

б) модальні, міжособистісні діалогічні стосунки, що базуються на духовній спільності, інтимному контакті, взаємній довірі, внутрішній солідарності людей; їх предметом є становлення, формування і перетворення міжособистісних відносин.

Модальні діалогічні відносини Г. Я. Буш розглядає як основу життє- творчості кожного індивіда, а ділові діалогічні відносини – як базу для творчості в галузі матеріального і духовного виробництва зовнішніх предметів культури. Але для цих форм, на думку вченого, характерні спільні аспекти – сприймання, комунікація й інтеракція.

На основі досліджень М. С. Дороніної, Ф. О. Кузіна, М. І. Леонова встановлено, що особливості соціальної взаємодії в процесі ділової комунікації складають такі положення:

партнери один для одного є значущими особистостями;

спрямованість на справу зумовлює достатній рівень готовності до взаєморозуміння в усіх його питаннях;

його учасники прагнуть не тільки продуктивно співпрацювати, а насамперед – досягти індивідуальних результатів.

У соціальній комунікації особливого значення набуває стиль взаємодії. До критеріїв оцінювання ефективності взаємодії належать такі: характер активності (прагнення до кооперації або домінування: позиція «поряд з партнером» або «над партнером»); характер цілей (далекі цілі визначаються при продуктивному стилі взаємодії, близькі – при непродуктивному стилі), а також спосіб їх визначення (одноосібне висування цілей без урахування думок інших партнерів або їх колегіальне обговорення);