Друга половина XIX ст. – у влади почало формуватися нове ставлення до діяльності прогресивної громадськості. Уряд був неспроможний сам вирішувати соціальні проблеми, громадська діяльність на благодійних засадах була чинником, який згладжував суспільне напруження, держава перекладала цей тягар на плечі суспільства для підтримки суспільного миру.

Уряд робив певні кроки до ослаблення бюрократичних перепон щодо заснування благодійних товариств (в 1862 р. право затверджувати статути благодійних товариств було надано міністрові внутрішніх справ, до цього часу статути направляли до розгляду імператору), визнав нові соціальні пріоритети, види та форми благодійницької діяльності, оскільки ця громадська соціальна активність полегшувала державні витрати на допомогу бідним. Утім уряд дозволяв відкривати благодійний заклад тільки в тому разі, коли він був забезпечений усім необхідним для свого існування. Тому впровадити в життя відкриття благодійного закладу мали можливість лише досить заможні люди. Зі створенням земств (1864 р.) та міських органів самоврядування простір для громадської ініціативи розширився: до сфери їх компетенції передавалися обов'язки з опіки соціально незахищених громадян у межах своїх територій, які раніше належали до відомства Приказів. Позиція і політика уряду стосовно «організованої доброчинності як прояву громадської активності та самодіяльності... свідчили про те, що будучи складовою загальної політики щодо розвитку суспільного життя від моменту початку реформ середини XIX ст., ця політика змушувала царський режим не лише доволі терпимо ставитися до громадських акцій чи благодійних ініціатив, а й заохочувати їх, підносячи ... доброчинні дії і надану ними суспільству користь» [4, с. 133].

Реформи Олександра II активізували діяльність церкви: в 1864 р. затверджено положення про парафіяльні попечительства, які мали опікуватися храмами, просвітництвом, нужденними в межах своєї території.

Після вбивства Олександра II, політика уряду поміркована, спостерігалося суспільне невдоволення підсумками пореформеного розвитку (1880 р. – спад громадської активності), але в наступні роки аж до 1917 р. завдяки активності різних верств населення відбувається вибух благодійницької діяльності.

Епоха правління Миколи II (1868-1917 рр.) характеризується досить суперечливо, з одного боку, цього самодержця називають найдемокра- тичнішим керманичем імперії, з іншого боку, найпоміркованішим, який привів країну до занепаду [8; 11]. За часів його правління споруджувалися буддистські, іудейські храми й ісламські мечеті. У 1905 р. розпочалася реформа державної влади з утворенням Державної Думи, яка обрала подальший демократичний шлях розвитку. 1906 р. – аграрна реформа П. Столипіна. Загалом, у цей період починається розбудова на Сході імперії Східної залізничої дороги розроблено план електрофікації країни (втілений за радянських часів), введено в експлуатацію перший трамвай, автомобіль, літак та ін. Росія вперше взяла участь в олімпійських іграх у Стокгольмі (1912 р.), здійснено перепис населення, спостерігалося демографічне піднесення, постійно підвищувався рівень життя, рубль був твердою валютою, яка визнавалася в усьому світі. На підгрунті підвищення життєвого рівня населення суспільна свідомість переймалася вже не лише матеріальним, але й духовним: возвеличення руських святих – С. Саровський, будування храмів, турбота про дітей-сиріт, знедолених. Протилежність – мода на окультизм. Суспільство переймалося західними цінностями, сліпим копіюванням, без урахування самобутності Россії, що деякою мірою призводило до внутрішнього занепаду, суспільство не було духовно єдиним, релігійні цінності почали втрачати свої позиції об'єднуючих соціальних чинників. Ідея цієї епохи – Любов перемагає Зло.

У російському законодавстві був двоякий підхід до нормативно-правового супроводу благодійницької діяльності, як практики соціального виховання. З одного боку, благодійництво розглядалося як соціальне явище, яке надавало змогу залучати додаткові кошти до вирішення соціальних проблем, з іншого, – державні органи прагнули контролювати надходження доброчинних коштів та їх використання.

Правовими підставами стимулювання соціального розвитку населення стало і законодавство Російської імперії заохочувало розвиток активності громадськості в аспекті благодійності. Були впроваджені:

загальноімперські законодавчі акти, що безпосередньо регулювали розвиток благодійності;

нагородне законодавство, яке сприяло розвиткові мотивації до благодіяння;

рішення, укази, постанови, що впливали на розвиток благодійництва, наприклад, на Слобожанщині XIX – початку XX ст.

До першої групи належать «Указ про затвердження Приказів громадської опіки» від 1775 р., виданий Катериною II, «Положення про губернії» (1775 р.), де вміщено статті щодо створення та організації діяльності Приказів громадської опіки; Указ Олександра I про створення попечительства при в'язниці (1819 р.), який регулював надання доброчинної допомоги й елементарної освіти дітям в'язнів та неповнолітнім злочинцям. У 1862 р. прийнято указ про підпорядкування благодійних товариств Міністерству внутрішніх справ. Після цього кількість таких товариств стала значно більшою, порівняно з початком XIX ст., коли благодійні товариства створювалися лише після особистого дозволу імператора [2, с. XXVI].

Ще одним державним законодавчим актом, який регулював розвиток благодійництва (а саме: діяльність доброчинних товариств, заснованих приватними особами) в Російській імперії, був «Статут про громадську опіку» (1857 р.). З 1897 р. створення доброчинних товариств здійснювалося згідно із затвердженими зразками статутів для доброчинних товариств [13, с. 29]. Незважаючи на певну юридичну базу, фактично була відсутня взаємодія між різними благодійними товариствами та закладами, у зв'язку з цим виникло питання про координаційний центр діяльності всіх благодійних організацій держави. Майже до кінця XIX ст. організаційні функції щодо всіх видів благодійництва виконувало Імператорське людинолюбне