До другої групи законодавчих документів належать «Установлення про ордени» (Височайше затвердженим в день коронування імператора Павла I) (1797 р.) [17]. Спочатку цими відзнаками нагороджували посадових осіб та благодійників Відомства закладів імператриці Марії. Згодом ними стали нагороджувати благодійників, які жертвували значні суми на доброчинні справи. Наявність законодавчої підтримки нагород благодійників підтверджувала значущість заходів морального заохочення осіб у Російській імперії в XIX – поч. XX ст. Крім розвинутої системи відзнак і почесних звань, було поширеним присвоєння імен благодійників установам, закладам. Отже, протягом XIX ст. склалася певна система заохочення благодійників, закріплена нормативно-правовими актами [14, с. 56].

До третьої групи законодавчих актів належать рішення місцевих земств, приказів громадської опіки тощо. Звичайно, ці законодавчі акти не мали вирішального значення, як документи попередніх груп, однак, їх значення не можна применшувати, оскільки аналіз таких рішень надає змогу виявити соціокультурну ситуацію в губернії в зазначений період.

Таким чином, стимулювання благодійності, публічне визнання державою заслуг благодійників підвищувало статус і їх самих, і об'єктів їхньої філантропії, і самого явища благодійності, що сприяло розвиткові громадської активності пересічних громадян, спрямованої на створення умов у соціальному середовищі для соціального виховання.

Підгрунтям розвитку соціального виховання в Україні, зокрема в Слобідській Україні XIX – поч. XX ст., був достатньо високий духовний рівень населення, хоча саме слободянам притаманне розмаїття релігійного віросповідання. Для християн – це і православна та католицька традиції, які «мали результатом унесення в скарбницю світової культури ідеалу всеохоплюючої любові як основи людського буття, а ідея християнського милосердя, що звернена до душі і серця людини, ввійшла до фундаментальних норм людської моралі, стала провідною ідеєю діяльності благодійників різних часів і народів» [18, с. 109]

Чинники, що сприяли соціальній активності представників різних верств населення в справі освіти і просвіти на засадах благодійництва, були як суто релігійно-моральні, так і прагматичні. Як вважає О. Донік, «у купців релігійний чинник відігравав важливу роль у мотивації добродійних вчинків. У переважній своїй більшості, вийшовши з низів, кращі представники буржуазії зберігали в собі традиції та релігійність народу, які були моральним стрижнем духовності й культури останнього. До того ж заможність у ті часи в суспільній думці асоціювалася з таким моральним поняттям як відповідальність. Серед купців, особливо це стосувалося старообрядців, побутовала думка, що Бог за багатство зажадає відповіді» [3]. Ми погоджуємося з поглядами О. Доніка, але вважаємо за необхідне підкреслити, що багатство асоціювалося саме із соціальною відповідальністю, прикладом якої є життєдіяльність таких видатних родин Слобожанщини як Тере- щенків, Харитоненків та ін. Цей чинник впливав на те, що благодійницька діяльність набувала родинної традиції та передавалася з покоління в покоління. Прагматичні підходи – індивідуальні пожертвування, членство в благодійних організаціях були засобом досягнення офіційного і суспільного визнання, підвищення авторитету власного імені та іміджу родини.

Із середини XIX ст. участь у доброчинній діяльності купців і промисловців набула форми престижної соціальної поведінки. Про необхідність піклуватися про громадські інтереси свідчить вислів підприємця Ізраїля Бродського : «Я даю не тому, що мені хочеться давати, а тому, що я розумію, що необхідно давати» [16, с. 249].

Загалом ми погоджуємося з разнорівневою характеристикою мотиваційних чинників доброчинної діяльності, які видіяляє Н. Сейко, а саме: загальносоціальна, чи макромотивація, що полягає в прагненні суспільства до збереження своєї цілісності у вигляді суспільного миру. У зв'язку з цим доброчинність на користь соціально незахищених верств населення ставала своєрідним «страхуванням від ризиків» для населення з вищим рівнем добробуту. Другим чинником є групова чи мезомотивація, що грунтується на доброчинній філософії певної соціальної групи, зокрема етнічної чи конфесійної. До третього чинника належить індивідуальна, чи мікромотивація, яка потребує врахування не лише соціокультурних, але й індивідуально- психологічних параметрів цього явища. Більшою чи меншою мірою стрижнем мотивації індивідуальної доброчинності можна вважати прагнення до реалізації потреби у визнанні чи самоактуалізації [14, с. 53]. Проте значущим чинником розвитку благодійницької діяльності, як практики соціального виховання, на наш погляд, все ж таки були особисті чесноти, пов'язані з індивідуальним розумінням поняття соціальної справедливості, соціальної відповідальності, християнського милосердя, з високим рівнем соціальної вихованості прогресивно налаштованих громадян (дворян, духовенства, міщан, купців, ремесників). За таких умов благодійність стала і соціальним процесом, що сприяв соціальній вихованості, і водночас показником саме соціальності значної частини населення Слобожанщини протягом XIX ст. – XX ст.

Економічна зумовленість розвитку соціального виховання полягала в тому, що у зв'язку зі вступом Російської імперії в ХІХ ст. у стадію капіталізму на Харківщині, як загалом на Слобожанщині, змінюються кількісний склад і структура населення, що відповідало економічному піднесенню того часу. Динаміка промисловості свідчила про вступ до індустріальної цивілізації, що спричинило виникнення і активізацію діяльності нових інститутів громадянського суспільства – спілок промисловців, професійних об'єднань, відповідних благодійних і просвітницьких товариств. На цій підставі на Слобідській Україні наприкінці XIX ст. мали великий вплив ідеї солідарності, «соборності». Розвиток капіталізму, вивільнення значних грошових ресурсів сприяли тому, що благодійність стала доступним видом громадської діяльності, під впливом соціально-економічних змін, започаткованих реформами Олександра II і тиском суспільства. Прискорений реформами процес національної,