Відміна кріпацтва, яка вивільнила великі маси селян від влади поміщика, не надавши їм належних умов для існування, призвела до руйнації традиції селянського родинного виховання, хоча для селянської родини загалом характерними були міцні внутрішні зв'язки, відданість народним традиціям з їх моральними вимогами і ідеалами, але матеріальні труднощі, багатодітність, постійна зайнятість батьків вилучали дітей із сімей, штовхали до міст, що сприяло пролетаризації значної кількості слободян. Сім'я міських робітників та інших прошарків міської бідноти, на відміну від сільської, характеризувалася слабкими соціальними і родинними зв'язками, відсутністю в переважної більшості позитивних соціально-виховних традицій. До того ж, матеріальна незабезпеченість змушувала працювати на фабриках і заводах не лише чоловіків, а й жінок, залишаючи дітей без догляду [10, с. 59]. Отже, пролетарські родини майже не мали змоги (14-18 годинний робочий день) для влаштування розумного розвиваючого середовища для своїх дітей, як наслідок – суспільство мало вирішувати проблему позасімейного виховання, що відбилося частково на виховній функції міської родини. Об'єктивні потреби соціально-економічного і культурного розвитку країни, державна політика, зміни в традиційному сімейному вихованні більшості сільського населення країни та регіону – усе це сприяло піднесенню і розгортанню в досліджуваний період громадської ініціативи в різних галузях: активізується діяльність земств і міського самоврядування, збільшується чисельність різноманітних легальних громадських організацій. Одним з провідних напрямів громадської діяльності стає просвітня і опікунська. Позитивний вплив на її реалізацію мав той факт, що поряд із демократичною інтелігенцією були зацікавлені й ліберальні кола буржуазії, яка «турбувалася про задоволення своєї потреби в грамотній і кваліфікованій робочій силі» [9, с. 3].

Суспільно-педагогічний рух другої половини XIX ст. сприяв підвищенню рівня соціальної активності особистості, громадськості, держави. Наслідком суспільно-педагогічного руху II половини XIX – поч. XX ст. стає розвиток масової школи, здійснено перехід до загальної початкової освіти, школи діяли як на державному, так і на приватному рівні, набули поширення недільні школи (Х. Алчевська), відкривалися чоловічі та жіночі гімназії, останні випускали вчителів і вихователів. Стосовно вищої освіти, на Харківщині – були засновані такі інститути: ветеринарний інститут, технологічний інститут (здійснював підготовку механіків та хіміків), «Вищі жіночі курси», Комерційний інститут (здійснював підготовку економістів). Щодо відкриття університету в літературі існує багато суперечливих позицій, ми зацікавилися фактом, що фінансування університету відбувалося на державні кошти, оскільки держава потребувала освіченого чиновництва [7, с. 342]. З іншого боку, знаходимо твердження, що університет існував лише завдяки громадським коштам [1].

Таким чином, педагогічні особливості соціокультурного розвитку (суспільно-педагогічний рух П-ої половини XIX – поч. XX ст., становлення державної педагогічної освіти, що здійснювала підготовку кадрів для закладів освіти і виховання, допомоги та захисту) активізували свідомість прогресивної громадськості та пересічних громадян щодо вирішення проблем соціального виховання, що, у свою чергу, зумовило розробку питань соціальної спрямованості виховання та освіти не лише на державному рівні, а й на нижчих щаблях за ініціативою громадськості, всіх небайдужих до питань суспільного життя та виховання.

Проникненню соціально виховних проблем у суспільну свідомість допомагала преса. У 1838 р. виходить друком перша газета «Харківські губернські відомості» – державний ЗМІ. Заснована за ініціативи уряду, вона висвітлювала діяльність Думи, міських управ, надавала інформацію про освіту та медицину. «Южний край» – перша приватна громадська газета, одна з наймасовіших просвітницьких газет, редакція якої співпрацювала з професорами Харківського національного університету і стала школою журналістики в Харкові, крім того, мала власних кореспондентів за кордоном. У 1906 р. в Харкові розпочато видання газет «Слобожанщина», «Правда», на сторінках яких обговорювалися проблеми регіонального соціального виховання, зокрема освіти рідною мовою, формування ширшої системи народних шкіл, які б мали більшу практичну значущість, критикувалася авторитарна схоластична система навчання в державних закладах та пропагувався прогресивний зарубіжний і вітчизняний досвід виховання, зокрема соціального.

З другої половини XIX ст. соціокультурний розвиток потребував підвищення загальноосвітнього рівня населення, створення мережі закладів для підготовки фахівців, опіки над незаможною студентською та учнівською молоддю, заснування установ охорони здоров'я для нижчих верств супільства, підтримки культурно-мистецьких закладів. Нові умови життя висунули дещо вищі вимоги до культурного рівня населення – постала необхідність «не лише в елементарній грамотності, а й у серйозніших, освітніх, а іноді і професійних знаннях» [4, с. 93].

Таким чином, моральні, економічні, регіональні особливості соціокуль- турних умов у сукупності визначили зумовленість розвитку складових елементів соціального виховання: державного через освіту (початкова – народна, середня, вища), громадського через просвіту і допомогу, які здійснювалися на благодійних засадах. Активний розвиток громадської складової соціального виховання з другої половини XIX ст. з одного боку, був зумовлений проявом ментальності населення, усвідомленням, що лище через соціальну єдність уможливлюється розвиток і поліпшення суспільного буття, з іншого – реалізацією духовних цінностей. Духовні цінності: настанови на Злагоду, Любов до Ближнього на той час (ХІХ ст. – поч. ХХ ст.) були основою соціальних цінностей як окремих індивідів, так і суспільства в цілому.

Перспективи подальших досліджень – на основі визначених соціокультурних умов розвитку соціального виховання на Слобожанщині в