Водночас актуальним є вдосконалення чинного законодавства щодо свободи совісті та взаємовідносин держави і церкви, передусім оновлення Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. З часу його прийняття минуло майже 10 років. За цей час у суспільстві відбулися певні зміни, і окремі законодавчі норми не повною мірою відповідають сучасним вимогам та реаліям церковно-релігійної ситуації в країні, аби належним чином забезпечувати право громадян на свободу віросповідання. Народними депутатами України і Кабінетом Міністрів України внесено на розгляд Верховної Ради України декілька проектів Закону “Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. В цих законопроектах норми щодо свободи совісті приведено у відповідність до концептуальних положень Конституції України, зобов’язань України у зв’язку з її вступом до Ради Європи, враховуються пропозиції церков і релігійних організацій та передбачається у своїх базових положеннях забезпечення рівних прав та можливостей для всіх релігійних організацій, утвердження поваги між віруючими, створення сприятливих умов для участі релігійних організацій у суспільному житті. Тому важливо виробити єдиний законопроект і якомога скоріше прийняти його.

Прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 року Конституції України стало не тільки формальним завершенням довготривалого "конституційного марафону", а й актом закріплення (фіксації) на найвищому рівні основних політико-правових параметрів (конституційних характеристик) сучасної української держави та визначення шляхів її розвитку на ближчу та дальшу перспективу. Україну проголошено суверенною i незалежною, демократичною, соцiальною, правовою державою (ст.1 Конституції України), державою унітарною з республіканською формою правління (ч.2 ст.2, ч.1 ст.5 Конституції України), національною державою (ч.3 Преамбули, ч.2 ст.133 Конституції України), а також державою світською (ст.35 Конституції України).

Відповідно в інших статтях Конституції України затверджено низку фундаментальних положень, спрямованих на деталізацію та розвиток перелічених конституційних характеристик української держави. Зокрема, це такі положення:

* суверенiтет України поширюється на всю її територiю, яка в межах iснуючого кордону є цiлiсною i недоторканною, носiєм суверенiтету i єдиним джерелом влади в Українi є український народ;

* в Українi визнається i дiє принцип верховенства права, Конституцiя України має найвищу юридичну силу, закони та iншi нормативно-правовi акти приймаються на основi Конституцiї України i повиннi вiдповiдати їй;

* людина, її життя i здоров'я, честь i гiднiсть, недоторканнiсть i безпека визнаються в Українi найвищою соцiальною цiннiстю, при цьому права i свободи людини та їхні гарантiї мають визначати змiст i спрямованiсть дiяльностi держави;

* український народ здiйснює свою владу як безпосередньо, так i через органи державної влади та органи мiсцевого самоврядування;

* державна влада в Українi здiйснюється на засадах її подiлу на законодавчу, виконавчу та судову, водночас у державі визнається i гарантується мiсцеве самоврядування;

* право визначати i змiнювати конституцiйний лад в Українi належить виключно народовi i не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами;

* нiхто не може узурпувати державну владу;

* Україна сприяє консолiдацiї та розвитковi української нацiї, її iсторичної свiдомостi, традицiй i культури, дбає про задоволення нацiонально-культурних i мовних потреб українцiв, якi проживають за межами держави;

* державною мовою в Українi є українська мова;

* Україна сприяє розвитковi етнiчної, культурної, мовної та релiгiйної самобутностi всiх корiнних народiв i нацiональних меншин України;

* церква i релiгiйнi органiзацiї в Українi вiдокремленi вiд держави, а школа - вiд церкви, кожному гарантовано право на свободу свiтогляду i вiросповiдання;

* суспiльне життя в Українi грунтується на засадах полiтичної, економiчної та iдеологiчної багатоманiтностi [1, с.4-14]. Усе це фактично становить, на наш погляд, сутність та зміст сучасної (офіційної) конституційно-правової доктрини України, яку в літературі визначають за змістом як ліберально-демократичну [2, с.43].

Погоджуючись у цілому з поглядами Ю.М.Тодики щодо змісту і політико-правової природи понять "доктрини в конституційному праві" та "конституційно-правова доктрина", зокрема з думкою про те, що конституційно-правова доктрина сучасної держави виступає "сукупністю філософських і правових ідей концептуального рівня, які втілені в конституції та інших законодавчих актах, що визначають спрямованість розвитку держави і суспільства, національної правової системи" [2, с.43-46], видається за доцільне останнє визначати (розуміти) як офіційну державну доктрину. В абсолютній більшості випадків така офіційна державна доктрина (конституційно-правова доктрина) знаходить своє закріплення в актах органів установчої влади, зокрема конституціях. На наш погляд, для української сьогоднішньої ситуації це поняття могло б бути визначене "конституційно-правова доктрина України". Водночас поряд з цим поняттям ("конституційно-правова доктрина України") має право на існування також інше - "конституційно-правові доктрини в Україні". Під конституційно-правовими доктринами в Україні, на наш погляд, можна розглядати сукупність поглядів, учень, теорій як окремих учених-конституціоналістів, так і їхніх груп (у тому числі і наукових правничих шкіл), політичних діячів, партій, рухів які працювали (діяли, функціонували) в Україні про зміст та сутність конституційної держави, конституцію держави, конституціоналізм, теорію розподілу влади, парламентаризм, місцеве самоврядування, правове положення особи і громадянина тощо.

Виходячи з такого розуміння цих явищ, поняття "конституційно-правова доктрина України" можна застосувати до ситуацій, пов'язаних з існуванням конкретних українських національно-державних утворень (УНР, ЗУНР, Українська Держава, Карпатська Україна, Україна після 24 серпня 1991 року); поняття "конституційно-правові доктрини в Україні" - відповідно до всього часу існування в Україні конституційно-правової думки. Відтак категорія "конституційно-правові доктрини в Україні" є ширшим поняттям від категорії "конституційно-правова доктрина України", і фактично остання є складовою першого поняття.

Історія розвитку конституційно-правових доктрин в Україні