Водночас, як показує досвід, почерговий принцип виявився неспроможним вирішити проблему забезпечення релігійних громад різних конфесій культовими спорудами. Це засвідчують численні звернення до Уповноваженого. Так, 18 віруючих – членів громади Української греко-католицької церкви с.Текуча, Косівського району Івано-Франківської області пишуть:

“У нашому селі є греко-католицька і автокефальна громади. Церква одна і до 1946 р. була греко-католицькою. В даний час нею користується громада УАПЦ. Рішенням облради від 17.09.1991 р. за №170 громада УГКЦ отримала право на почергове користування культовою спорудою, яка і була греко-католицькою. Відповідно до цього рішення в місячний термін громада уклала договір на користування церквою Пресвятої Тройці в с.Текуча 5.11.1991 р. з Косівським райвиконкомом. Але до цього часу ми не користуємось церквою, оскільки рішення про це ніхто не хоче виконувати. І всі ці роки ми відправляємо богослужіння просто неба в дощ, і сніг, і мороз. Громада УАПЦ не допускає нас навіть на церковне подвір’я. Ми не маємо можливості по-християнськи поховати своїх віруючих, бо нас не допускають із тілом померлого до церкви. Скільки звертались у район, у область, але наші справи вирішуються довго. А час іде. Люди одні вмирають, інші одружуються, діти народжуються, а де відправляти відповідні відправи? Наші діди і батьки будували церкву, а тепер ми тиняємося по-під огорожею церкви вже вісім років”.

Інший приклад щодо цієї ж проблеми. До Уповноваженого з прав людини звернулися члени громади УАПЦ із с. Діброви Рогатинського району Івано-Франківської області. Рішенням Івано-Франківської обласної ради культову будівлю у цьому селі було передано у почергове користування громадам УАПЦ і УГКЦ. Однак, як пишуть члени громади УАПЦ: “Це рішення до сьогодні не виконано. Церква перебуває в користуванні тільки греко-католицької громади (УГКЦ). Православна громада до сьогоднішнього дня відправляє Богослужіння на церковному подвір’ї, як влітку, так і взимку. Похорони проходять також на подвір’ї, біля закритих церковних дверей”.

Як зазначили учасники засідання “круглого столу” “Релігія і влада в Україні: розвиток правових засад взаємовідносин у проекті нового закону про свободу світогляду та релігійні організації” за участю Уповноваженого, “Шестирічний досвід застосування почергового користування культовими будівлями за процедурою, окресленою у ст.17 чинного закону, довів її граничну конфліктогенність, виявив ту обставину, що вона ставить релігійні організації фактично у залежність від часто упередженої позиції місцевих органів влади і постійно провокує міжцерковні зіткнення”.

Уповноважений підтримує нову редакцію ст.17 проекту Закону “Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, що надає можливість законодавчо визнати, хто може приймати рішення про почергове користування культовою будівлею. Це унеможливить зловживання правом почергового користування культовими будівлями як з боку окремих релігійних громад, так і потурання їм у цьому деяких органів місцевої влади, що, врешті-решт, сприятиме реалізації права віруючих відправляти релігійні обряди.

Уповноважений з прав людини змушена звернути увагу на те, що, на жаль, деякі місцеві органи влади у вирішенні питань забезпечення прав громадян на свободу світогляду і віросповідання, зокрема, що стосуються передачі культових споруд у користування релігійним громадам або виділення земельної ділянки для будівництва таких споруд, фактично порушують ці права, провокують виникнення конфліктних ситуацій, протистояння між віруючими різних конфесій.

Так, у Львові віруючі УПЦ тривалий час звертаються до місцевих органів влади з проханням виділити земельну ділянку для будівництва кафедрального собору, оскільки споруда Свято-Георгієвської церкви, яка була збудована ще на початку ХХ ст. для російських полонених солдатів Першої світової війни, не задовольняє їх потреб. Ось що вони пишуть: “Незважаючи на наші численні звернення до владних структур усіх рівнів протягом семи років стосовно виділення земельної ділянки для будівництва кафедрального собору та єпархіального управління у Львові, наше клопотання до цього часу залишається невирішеним”.

Однак високопосадові чиновники державної влади м.Львова ігнорують ці звернення віруючих і під різними приводами протягом семи років не вирішують ці питання. На жаль, подібні приклади не поодинокі.

Уповноважений з прав людини вважає за необхідне підкреслити, що за останній час важливим позитивним кроком держави стало забезпечення прав окремих категорій віруючих. Зокрема, в ст.35 Конституції вказано, що у разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, то виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. У виконанні цього конституційного положення особливо велике значення має Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу”.

До альтернативної служби громадян України включено галузі, що визначені постановою Кабінету Міністрів України №360 від 30 червня 1992 р., а саме: соціального забезпечення, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища, житлово-комунального і сільського господарства. Цією ж постановою затверджено перелік діючих у країні релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у Збройних Силах.

За час дії цього закону на альтернативну (невійськову) службу було направлено майже 7,5 тис. громадян. На 1 січня 1999 р. альтернативну (невійськову) службу в Україні проходили 3510 громадян, а на 1 січня 2000 р. – 3190. У 1999 р. найбільше громадян було направлено на альтернативну (невійськову) службу в Закарпатській (14,1% загальної кількості направлених), у Волинській (12,2%) та Чернівецькій (9,1%) областях. Зросла кількість направлених на альтернативну (невійськову) службу в Дніпропетровській та Хмельницькій областях. Найбільше громадян проходить альтернативну службу в сільському господарстві – восени 1999 р. сюди було направлено 34,5% усіх призовників, на підприємства комунального господарства – 24,4, на підприємства соціального забезпечення – 8,5, в систему охорони здоров’я – 12,5%.

Уповноважений