життя як певна єдність продуктивних сил та виробничих відносин. У боротьбі за існування люди створюють специфічні форми соціальної організації, відповідні способові виробництва, який склався у даному суспільстві. Для визначення певного ступеня історичного розвитку, типу суспільства в його цілісності та специфічній конкретності, особливостей суспільної організації цього типу та притаманного йому способу виробництва К. Маркс вводить поняття „суспільно-економічної формації“. Кожна суспільно-економічна формація складається із базиса, що утворюється сукупністю продуктивних сил та виробничих відносин, та надбудови, до якої Маркс відносить усі суспільні інститути й способи мислення, ідеологію, релігійні уявлення тощо. При цьому надбудова походить від базиса, який є основою суспільно-економічної формації.
Рушійною силою історії Маркс вважав розвиток продуктивних сил як найбільш динамічного елементу виробництва. Саме цей динамізм зумовлює суперечливий характер взаємодії між продуктивними силами та консервативними виробничими відносинами. Вирішення цього протиріччя здійснюється революційним шляхом, у результаті чого на зміну старим виробничим відносинам, які гальмують розвиток продуктивних сил, приходять нові, прогресивні відносини, тобто утворюється новий спосіб виробництва, а, отже, нова суспільно-економічна формація. Суперечності між продуктивними силами та виробничими відносинами уособлюються у суперечностях між існуючими соціальними класами.
Теорія класів є наріжною у Марксовому розумінні історичного розвитку людства. Він вважав, що історія – це ні що інше, як історія класової боротьби. Визначаючи поняття „клас“, Маркс виходить як з його економічного, так і політико-соціологічного тлумачення. Перше відображає певне місце людей в економічній структурі, джерела їх прибутку, належність до групи, що посідає певне місце у суспільному виробництві. Друге (політико-соціологічне) характеризує групи людей щодо місця в історичному процесі, спільної діяльності, способу мислення, психології, способу життя, світогляду, боротьби за свої інтереси. Через ставлення до певної форми власності, специфічної для кожного історичного типу суспільства, класи утворюються певними соціальними відносинами (матеріальними, ідеологічними, політичними тощо).
Маркс вважав, що кожне суспільство створює два антогоністичних класа, між якими не вщухає гостра боротьба. Тільки пролетаріат, за думкою вченого, подолає класові антагонізми та приведе людство до комунізму – асоціації індивідів, де вільний розвиток кожного буде передумовою вільного розвитку всіх.
В історії соціологічної думки К. Маркса називають одним із засновників конфліктологічної традиції, зокрема, концепції класового конфлікту. Теоретичні положення, сформульовані ним у „Комуністичному маніфесті“ та „Капіталі“, й сьогодні багато в чому спрямовують соціологічний аналіз соціальних конфліктів.
Для соціологічної теорії Маркса велике значення має його концепція відчуження під яким він розумів руйнування людської природи, зумовлене структурою буржуазного суспільства, капіталістичним ладом в цілому. Маркс доводив, що в умовах буржуазного суспільства особистість відчужена від результатів своєї праці, від процесу виробництва, від себе і своєї спільноти. Аналіз феноменів відчуження та його наслідків для діяльності людини став основою гуманістичної критики капіталізму Марксом.
Попри історичної долі теоретичних передбачень Маркса, практичної реалізації його ідей, вчення цього видатного мислителя , його основні наукові гіпотези, дослідницькі моделі, соціологічні узагальнення мають велику аналітичну продуктивність і в сучасних умовах розвитку суспільства.
Основні праці К. Маркса: "Німецька ідеологія" (1845), "Злиденність філософії" (1847), "Маніфест Комуністичної партії" (1848, у співавторстві з Ф. Єнгельсом), "Капітал" (1867), "Передмова до критики політичної економії" (1873).
Творчі портрети вчених, які визначають другий (за М. Елброу) етап розвитку соціології, почнемо з Еміля Дюркгейма.
Еміль Дюркгейм (1858-1917) – французький філософ та соціолог, засновник французької соціологічної школи, якого вважають одним із фундаторів сучасної соціології.
У своїй науковій діяльності головну увагу приділяв вивченню причин порядку та безладу у суспільстві. Він розробив концепцію колективної свідомості як сукупності переконань та думок, що поділяють усі члени даного суспільства. Соціальна інтеграція, за Дюркгеймом, можлива, коли члени суспільства (окремі особистості, соціальні групи) надають важливого значення його нормам та цінностям і керуються ними у своєму житті. Саме тому соціологічний аналіз Дюркгейма називають соціокультурним. До наукового обігу соціологів французький вчений вводить поняття аномії, тобто такого стану суспільства, якому притаманні відсутність чіткої системи соціальних норм та цінностей, руйнування єдності культури, в наслідок чого ускладнюється процес між-особистісної взаємодії.
Центральним поняттям соціології Дюркгейм вважав поняття „соціального факту“. Дослідження реальних „соціальних фактів“, які складають систему соціальної дійсності, є, за Дюркгеймом, предметом соціології. При цьому вчений підкреслював, що „соціальні факти необхідно розглядати як речі“, тобто визначати їх незалежне від суб’єкту існування та примусову по відношенню до нього силу. За Дюркгеймом, вивчати соціальні факти необхідно, так як досліджують свій предмет природничі („позитивні“) науки.
Значне місце в творчому доробку Дюркгейма займає аналіз категорії та феноменів соціальної солідарності. Дюркгейм розрізняє так звані механічну солідарність, яка притаманна примітивним суспільствам та заснована на нерозвиненості та схожості людей, які повністю підкорені колективній свідомості. „Я“ у такому суспільстві – це тільки „Ми“, а будь-яке відхилення від норм колективної поведінки карається законом.
Розподіл суспільної праці, за Дюркгеймом, породжує органічну солідарність, засновану вже не на подібності, а на різниці між індивідами. Якщо механічна солідарність припускає поглинання індивіда колективом, то органічна солідарність, навпаки, передбачає розвиток особистості. Саме завдяки праці людина усвідомлює свою залежність від суспільства, яка раніше підтримувалася репресивними засобами. Тому перехід від механічної до органічної солідарності Дюркгейм вважав не тільки історичним законом, але й головним критерієм прогресу
Найважливішим чинником суспільного життя, який забезпечує солідарність тієї чи іншої соціальної групи, Дюркгейм вважав „колективні уявлення“ (ідеали, вірування тощо), вбачаючи у них головні компоненти моралі та релігії. Проблема соціальної солідарності знаходиться у центрі уваги такої праці Дюркгейма, як „Самогубство“. Саме на цьому соціальному феномені (самогубстві), вважав Дюркгейм, можна перевірити рівень