властивістю темпераменту є екстраверсія – інтроверсія. Екстраверсія – це спрямованість особистості на зовні, на оточуючих людей, зовнішні явища, події. Зміст екстраверсії, як енергетичної характеристики, полягає у збільшені збудження мозку, через реакцію на новизну. Іншими словами – екстраверсія – це енерговитрат ний механізм. Інтроверсія – це спрямування всередину себе. Змістом інтроверсії є гальмування мозку з допомогою інстинктивного уникнення всього нового. Іншими словами – інтроверсія енергозберігаючий механізм. Отже, екстраверсія – інтроверсія – це та властивість темпераменту, яка визначає напрямок використання індивідуального енергетичного потенціалу.
Розрізняють чотири класичних типи темпераменту: меланхолічний флегматичний, сангвінічний і холеричний. Основу сангвінічного темпераменту складає композиція емоційної стабільності і екстраверсії. Особистісними проявами сангвініка є комунікабельність, безпечність, відкритість. У темпераменті флегматика сполучаються емоційна стабільність і інтроверсія, а тому йому притаманні: розсудливість, стриманість, зрівноваженість і пасивність. Сполучення інтроверсії і емоційної нестабільності утворюють меланхолічний темперамент, його характер тривожний і замкнутий. Темпераменту холерика притаманна екстраверсія і емоційна нестабільність, а тому йому притаманна образливість, імпульсивність, агресивність, стурбованість.
Властивості темпераменту знаходяться під впливом генетичних факторів і успадковуються. Тобто людей можна в тій чи іншій степені охарактеризувати інтровертами чи екстравертами. Проте в популяції людей є не лише чотири „чистих” типи темпераменту, але і проміжні варіанти.
2. Акмеологічне розуміння особистості (співвідношення акмеологічного і психологічного).
Акмеологічний підхід до особистості вироблявся в рамках психологічної науки. в акмеології розглядають особистість в більш широкому контексті комплексного підходу до людини, який розробив Б. Ананьєв (особистість це суб’єкт діяльності, суб’єкт спілкування, суб’єкт пізнання, кожному із яких властива якісна специфіка способів активності, організації і здійснення діяльності, спілкування, пізнання) і філософської антропології, яку запропонував С.Л. Рубінштейн. Філософська антропологія – це філософське вчення про специфіку буття людини в світі.
Акмеологічний підхід розглядає розвиток на протязі всього життя людини. акмеологія враховує не тільки прогресивні, потенційні можливості при визначенні розвитку особистості, але й її регресивні варіанти і виявляє та діагностує з метою її оптимізації самою особистістю чи з допомогою акмеологічної підтримки. Наприклад, з допомогою критеріїв будується схема рівнів розвитку особистості і діагностичний стан особистості відноситься до певного рівня для того, щоб визначити не тільки які етапи, але і те, які рівні розвитку вона повинна ще пройти і які засоби необхідні для здійснення цього розвитку по ієрархії.
Акмеологія враховує закономірності, які виявлені психологією, для того щоб розвиток особистості здійснювалося не стихійно-емпірично, а цілеспрямовано, з урахуванням цих закономірностей. В цьому акмеологія зближується з педагогікою: вона не просто досліджує процеси розвитку, та включає практику розвитку і удосконалення особистості в якості центральної наукової задачі. На відміну від педагогіки, акмеологія ставить своїм завданням не тільки і не стільки отримання особистістю знань, але й удосконалення її самої, її мислення, здібностей, навиків і вмінь.
У психології особистість з самого початку, із народження, вважають суб’єктом. Акмеологи переконані, що якість суб’єкту – це якість, яка пов’язана зі становленням, розвитком і досягненням особистістю вищого рівня свого розвитку. Особистість як суб’єкт досягає вищого рівня розвитку, який не має стандартного для всіх людей значення (порогу) і вищий рівень цього розвитку вимірюється можливостями її індивідуальності. Для кожної особистості вищим буде різний рівень. Отже в акмеології особистість розглядається в контексті життєвого, професійного, духовного шляху.
3. Акмеологічне розуміння суб’єкту.
Основна парадигмальна характеристика особистості в якості суб’єкта полягає в тому, що всі свої особливості, можливості як психічні так і особистісні (розум, волю, мотивацію, здібності), особистість використовує в якості ресурсів і засобів оптимального вирішення життєвих і діяльнісних завдань, оптимального здійснення спілкування, пізнання, діяльності, життя. Особистість, досягаючи вищого рівня розвитку, на якому розкривається її індивідуальність, здійснюється максимальне самовираження і самореалізація, стає суб’єктом. Особистості як суб’єкту властива здатність до вирішення протиріч. Поняттям „суб’єкта” позначається вище і в цьому розумінні найбільш досконала якість людини, її прагнення до ідеалу і досягнення цього ідеалу. При розкритті механізму самореалізації і самовираження враховується індивідуальність особистості. По-перше, суб’єкт використовує свої індивідуальні можливості, переваги; по-друге, він створює індивідуальні композиції із об’єктивних і суб’єктивних складових діяльності.
Якщо особистість в процесі свого функціонування береться за вирішення завдання, яка є значно вищим за її можливості, вона опиняється в ситуації на грані своїх психічних, і навіть фізіологічних можливостей і ресурсів. Акмеологічна підтримка відповідно носить зовсім різний характер. Для одного типу особистості потрібна актуалізація її рефлексивних здібностей, для другої – організаційних, для третьої – здібностей планувати свій час. Є типи особистостей, які діють стихійно та емоційно, хоча нібито і ініціативно, проте мінімально використовують свій інтелект. У інших мінімальна мотивація, низька самооцінка, хоча високий рівень інтелекту. Отже, акмеологічні рекомендації повинні даватися враховуючи знання типологічних особливостей особистості. Таким чином, акмеологія повинна тісно співпрацювати із психологією підтримка акмеологами особистості повинна досягнути мети – її ідеального стану найбільш економним, конструктивним і гуманним способом.
4. Теоретичні принципи періодизації вікового розвитку.
Сьогодні на жаль, не існує єдиної загальноприйнятої класифікації періодів життєвого розвитку людини. Розглянемо найбільш вдалі з огляду акмеологічного підходу.
У класифікації Дж. Біррена (1964 рік) виділено 8 фаз життєвого циклу розвитку людини. Перша – немовлячий (до 2 років); друга – перед дошкільний вік (від 2 до 5 років); третя – дитинство (5 – 12 років); четверта – юність (12 – 17 років); п’ята – рання дорослість (17 25 років); шоста – зрілість (25 –50 років); сьома – пізня зрілість (50 – 75 років); восьма – старість (від 75
