Другою противагою стало те, що зазвичай називають правовою державою. Можливі кілька тлумачень цього виразу. Найпоширеніше – це така держава, котра видає закони і не тільки слідкує за їх виконанням, але й сама суворо їх дотримується. Але й тут демократію очікують загрози, небезпека того, що держава, правлячий клас чи панівна група приймуть вигідні саме для себе закони. Або будуть виконувати лише ті з них, котрі не шкодять їхнім інтересам.
Більш досконалої форми правова держава набуває за умов створення правового суспільства. У такому випадку прийняття і реалізація законів виносяться поза межі держави, у простір громадянського суспільства. Держава стає одним із об’єктів права, підкоряючись йому нарівні з іншими суб’єктами соціополітичної взаємодії. Отже, вона залишається силовим гарантом права.

Пряме і безпосереднє народовладдя у сучасних масових і складно організованих суспільствах практично неможливе, в т. ч. з причин внутрішньої стратифікованості народної маси. Частково це можна усунути шляхом підвищення общинної демократії, де чисельний склад учасників і рівень складності вирішуваних проблем дозволяють широку співучасть і контроль. Але це потребує достатньої освіченості, компетентності, організованості, досвідченості, громадської активності самих общинників. І навіть за цих умов общинні справи будуть підлягати переважному контролю ініціативиих груп, активність і самоорганізація яких не завжди позбавлена егоїстичних інтересів. Отже, самі ініціативні групи, що діють від імені общини, потребують нагляду. У свою чергу, нагляду можуть потребувати і самі наглядачі. Це досить ускладнює процес демократичної самоорганізації та контролю знизу, може вносити в життя громади напруження і конфлікти.

Міра общинної ініціативи, мобільності, самоорганізованості і єдності дій підвищується з посиленням її (общини) культурноціннісної ідентичності. Проте й тут громаду чатує інша небезпека – самоізоляція, надмірне відмежування від інших спільнот, автаркія, груповий егоцентризм та егоїзм. Часто такий стан значної консолідації супроводжується пошуком внутрішніх або зовнішніх ворогів, прагненням до самоочищення, етнічної або соціокультурної пурифікації.

Неможливість прямої демократії у межах “великого” суспільства призводить до інших деформацій народовладдя. Ніколи не буває досить зрозумілою і чітко вираженою загальна колективна воля. Фактично під нею розуміють волю більшості. Але остання не завжди буває найбільш точним і адекватним виразом історичної перспективи і необхідності. Адже більшість може бути некомпетентною, не розібратися в історичній ситуації, діяти під впливом випадкових обставин. Іншими словами, може помилятись.

А меншість, навпаки, може мати рацію. Якщо це – владна меншість, то вона зможе, користуючись наявними ресурсами, добитися свого рішення відкритим чи замаскованим способом. Якщо ж це компетентна, але безвладна меншість, то суспільство може зазнати значних втрат, а історичний поступ – гальмуватися.

За таких обставин можлива ще одна важлива суперечність: демократія для більшості означає її відсутність для меншості. Зробити ж інакше – означає ввести замість народовладдя олігархію. За нормальних умов ця суперечність вирішується наданням меншості права голосу, аби вона могла заявити свою позицію і відкрито діяти на її захист, сподіваючись у кінцевому результаті на підтримку або розуміння з боку більшості.

Існує ще одна внутрішня суперечність між принципом народовладдя та його практичною реалізацією. Принцип народовладдя потребує підпорядкування держави і політичної системи суспільства інтересам і нагляду громадянського суспільства. Державна ж організація і політична система прагнуть до автономії. Частково з тих причин, що інтереси панівного класу чи керівної еліти, котрі прагнуть до контролю над державою і політичною системою, не співпадають з інтересами основної маси народу. У кращому випадку, вони можуть співпасти лише щодо вибору загальної історичної перспективи. Але інтереси панівного класу, державницької групи (безпосередніх функціонерів державних апаратів) і діячів політичних партій теж не співпадають.

Справді, демократичний механізм тут може діяти доти, доки між громадянським суспільством і політичною організацією зберігається рівновага взаємного очікування, договору, балансу інтересів і контролю. Порушення рівноваги веде до руйнування демократії. У випадку, коли переваги набуває політична організація, то відбувається авторитарне, деспотичне або тоталітарне переродження держави. Коли ж абсолютним, повноважним і непідконтрольним сувереном виступає народ, тоді панує охлократія.

Народовладдя, з цього боку, означає контроль над державою і політичним керівництвом лише в тій мірі, в якій це необхідно у межах існуючого конституційного устрою, тобто як реакція на дійсне або можливе порушення конституції. Тому в демократичних суспільствах є лише противники конституції, а в недемократичних – противники влади.

Демократія означає не лише надання всім однакових політичних прав. Вона передбачає соціальний захист найбільш знедолених соціальних груп, зменшення соціальної нерівності та пов’язаної з нею напруги і конфліктів, бо деякі з них можуть стати досить вибуховими і небезпечними. Тут на демократію чекає загроза від ринку. Останній за своєю природою передбачає нерівність, допускаючи лише еквівалентність обмінних ресурсів.

У такому випадку закон, як правило ринкової гри, увійшов би у суперечність з мораллю, основою якої є принцип самоцінності кожної окремо взятої особи. Повна стихія ринкових відносин означала б тоді не лише кінець демократії, але й повну дегуманізацію суспільства. Що, власне, і мало місце на стадії класичного капіталізму і на чому будувалася марксистська критика капіталізму і протиставлення буржуазної “формальної” і соціалістичної (“реальної”) демократії.

Розрив цих двох внутрішньо пов’язаних моментів теж є загрозою демократії. Порушення реальних демократичних правил, принципів і процедур призводить до авторитаризму, деспотії та тоталітаризму. Зведення ж демократії лише до процесуального юридичного виміру позбавляє її