Внутрішня сутність демократії тут виявляється у двох відношеннях: з одного боку, вона виступає як рівноправність; з іншого – як справедливість. Її в однаковій мірі не можна звести ні до вимоги загального добра шляхом нехтування інтересів окремого індивіда або маргинальних суспільних груп, ні до однакових прав, ні до фактичної рівності. В останньому випадку жертвою стає найбільш ініціативна, діяльна і обдарована частина суспільства.

Принцип суверенності народу, визнання його першоджерелом усіх форм влади і верховним суддею. має ще одну внутрішню суперечність у контексті демократичного процесу. Найпростіша і найлегше здійснювана деформація полягає в звичайній інверсії, зворотній переміні місць абсолютного монарха (єдиного самодержця) і народу. Внаслідок такої інверсії народ немовби посідає місце монарха або диктатора, тобто сам стає таким, яким був повалений ним деспот. Диктатура одного у такому випадку замінюється диктатурою більшості, а фактично – авангардної групи цієї більшості.

Проте диктатура, як принцип організації влади, залишається. Ще в більшій мірі цей принцип виявляється за умов диктатури класу. Демократія стає неможливою тому, що тут немає внутрішньої врівноваженості влади. Її розподіл відбувається асиметрично. До того ж він увічнюється.

Для подолання даної суперечності необхідне всезагальне, нічим не обмежене (відсутня дискримінація будь-яких соціальних груп, за виключенням тих, дії яких є асоціальними) виборче право. Воно передбачає змінність влади у всіх її вимірах: центру, джерела, суб’єкта, механізму, змісту, функцій, способу контролю та ін.

Регулярні всезагальні демократичні вибори є механізмом перерозподілу влади в просторі соціальних структур. Таке суспільство утримує в самому собі необхідність і потребу постійних змін. Окрім усього іншого, ще й тому, що перерозподіл влади вже сам по собі є досить важливою зміною, котра негайно відбивається у всіх інших сферах життя, викликаючи адекватні зрушення. Суспільству з регулярним демократичним перерозподілом влади органічно властива історичність, рух, націленість на перспективу.

Суспільства із нерозподіленою владою, навпаки, тяжіють до уніфікації, закостеніння, а в кінцевому результаті – до тоталітаризму. Зміни тут відбуваються лише в одному напрямі – експансія вже наявної влади на все новий соціальний простір, підпорядкування своєму впливові та контролю все нових прошарків населення. Іншими словами, це є внутрішня політична колонізація.

Складовими демократії є вільний вибір, регулярність (чітко встановлений інтервал або термін перевиборів), право вибору підлеглими. Але це не є наперед визначений привілей, що випливає із їхнього якогось особливого становища (бідні, знедолені), функції (основна продуктивна сила чи щось інше) або призначення (історична місія).

За такими показниками легко встановити відсутність демократії. Так, її немає, коли відсутній вільний вибір, скажімо, результати виборів відомі наперед, бо немає дійсної альтернативи. Демократії немає і тоді, коли значна частина суспільства позбавлена права голосу. На жаль, немає її й тоді, коли наданим правом голосу значна частина суспільства не бажає скористатися. Це свідчить про соціальну апатію і байдужість, котра викликана відсутністю будь-якої колективної перспективи і зневірою в можливість справжнього контролю над владою.

Немає справжньої демократії і за умов, коли пропоновані політичні альтернативи (партії, програми, персоналії, проекти майбутнього) в дійсності не такі. Фактично, тут спостерігається політична гра близьких за позиціями політичних сил, які зайняті лише внутрішнім перерозподілом влади. Такі політичні сили діятимуть не на користь історичності, а, скоріше, проти неї.

Демократія відсутня також за умов значної соціальної дезорганізації. І тут доречно заперечити марксизму, з позицій якого порядок є завжди в інтересах панівного класу, а безпорядок – передумова революції. Часто саме панівні групи зацікавлені в безпорядку і пов’язаному з ним легітимному застосуванні насильства. Тут, звичайно, різні фракції панівного класу мають різні наміри. До безпорядку, насильницького пригнічення соціальної активності, авторитарного перевороту, як правило, прагнуть ті прошарки панівного класу, котрі монопольно контролюють силові механізми держави, але не користуються належним престижем і впливом. Здебільшого це не є найбільш заможні фракції панівного класу.

Відсутність особистих ресурсів вони прагнуть компенсувати посиленням контролю над державними запасами і соціальними нагромадженнями. Звідси, до речі, випливає ще одна важлива деталь: демократія неможлива без сильної автономної держави. До того ж вона має бути відносно незалежною у своїх діях не лише від панівного класу, але й від основної маси народу. Інакше є загроза охлократії або соціального хаосу, а найчастіше – того й другого.

Вільний вибір, регулярність виборів і верховенство більшості є іншою формою подання (виразу) основних принципів демократії: наявності основних прав людини, політичного громадянства (замість станової ієрархії) і представництва. Без їх сукупної реалізації не можна говорити про повну демократію.

Проте реалізація кожного з них окремо ще не гарантує демократичного процесу. Народовладдя, наприклад, легко може переродитися в охлократію, владу бунтівного натовпу або народну диктатуру. Коли народ виступає переважно як етнос, то його політична диктатура постає як народно-національна. Коли народ виступає переважно як клас (скажімо, пролетаріат та його спільники), тоді диктатура буде народно-класовою.

Політичне громадянство є необхідною передумовою громадянського суспільства. В його основі лежить рівність громадянських прав, що передбачає певний рівень самоврядування, суверенності громадянського суспільства від політичної системи і держави; його здатність вершити власні справи і регулювати внутрішні стосунки без безпосереднього втручання останніх. Це водночас і обмежує владний деспотизм держави, без чого демократія неможлива, і гарантує контроль над політичними партіями з боку їх соціальної бази, без чого вони (політичні партії) легко перетворюються у звичайні бюрократичні організації, які працюють самі на себе.

Теоретична і практична проблема тут полягає в тому, щоб весь демократичний механізм постійно перебував у динамічній рівновазі, тобто кожний